29

Дні більше не тягнулися — вони минали рівно, без різких зламів, ніби хтось прибрав із них усе зайве.

Я прокидалася вчасно, виходила без запізнень, відповідала на повідомлення, виконувала роботу, підтримувала розмови — настільки, щоб не випадати з них.

З боку все виглядало правильно. Навіть зручно: ніхто не питав нічого зайвого, не дивився занадто пильно. Ніхто й не буде звертати уваги, якщо не показувати, що щось змінилося. Я теж не шукала, принаймні, не прямо.

Телефон більше не лежав поруч постійно — я не перевіряла його щохвилини, не відкривала чат автоматично.

Це минало або, принаймні, виглядало так. Я помічала це вже постфактум — як звичку, яка зникла сама по собі.

Дні ставали схожими настільки, що їх легко було переплутати: ранок переходив у день, день — у вечір, і в якийсь момент я перестала відстежувати межі. Надиво, це не втомлювало. І я просто звикла до цієї тиші. Вона не була порожня — просто інша.

Поки це працювало.

Лише іноді, на мить, коли увага прослизала повз, з’являлося коротке відчуття, ніби щось незначне було пропущено.

Я ігнорувала — поверталася до того, що було переді мною, і рухалася далі, не затримуючись. Зараз усе було просто й у мене не виникало бажання змінювати це.

Черговий сірий день, майже обід — ще півгодини, і можна буде випити кави. Пальці швидко бігали клавіатурою, рухи звичні, відпрацьовані, такі, що не потребували уваги.

Марина зупинилася поруч і знову на щось скаржилася — здається, не вистачило грошей на якусь покупку. Я майже не вникала в суть сказаного, лише час від часу кивала, погоджуючись за звичкою.

— Дивно, що ще не нарахували, вже ж двадцяте…

Я знову кивнула, не одразу розуміючи, про що вона.

Двадцяте.

І тут виникла пауза. Пальці ще кілька секунд рухалися по клавіатурі — швидко, впевнено, ніби нічого не змінилося. Рядок дописувався до кінця, курсор переходив далі, і тільки після цього я зупинилася — на слові, яке щойно набрала. Погляд завис на рядку, не вчитуючись у сенс.

Двадцяте.

Думка не оформилася одразу — вона ніби ковзала десь поруч, не даючи себе схопити.

Я моргнула, перевела погляд на екран, на таблицю, на цифри, які повинні мати значення.

— Може, до вечора кинуть, — продовжувала Марина десь поруч. — Як завжди, тягнуть до останнього.

Я кивнула ще раз — цього вистачило, щоб вона відійшла. Тиша повернулася на своє місце — така сама рівна, як і раніше.

Я дивилася на екран, але вже не бачила, що там: погляд ковзав поверх рядків, не затримуючись ніде.

Двадцяте.

Цього разу думка не пройшла повз — вона зачепилася і залишилася.

Я повільно відвела руки від клавіатури, не різко, ніби це була звичайна пауза, яка нічого не означала. Але повернутися до роботи вже не виходило. Зробила ще одну спробу: повернула курсор на попередній рядок і перечитала його з початку.

Слова залишалися словами — знайомими, правильними, але порожніми, ніби вони більше нічого не означали.

Двадцяте. Я не рахувала. Уже знала — затримка.

Короткий вдих, майже непомітний, і пальці знову торкнулися клавіатури, ніби цього було достатньо, щоб усе повернути на місце.

Але я так нічого й не надрукувала, щось було не так і це заважало зосередитися.

Двадцяте.

І раптом пам’ять прийшла не словами — тілом. Його лоб, що торкався мого. Подих — гарячий, збитий, занадто близький.

— Скажи, щоб я зупинився.

Коротка пауза. Темрява під заплющеними повіками, і мій власний голос — тихий, майже беззвучний: 

— Не зупиняйся.

Його сильні пальці впевнено ковзали по шкірі, ніби знали, куди саме тиснути, щоб стерти будь-яку здатність думати. Рухи точні — тканина зникала, ставала зайвою, нестерпною. Обпікаючий подих на шиї. І цього вже було достатньо, щоб усе інше втратило значення.

Короткий провал, ніби підлога на мить зникла з-під ніг. Я різко моргнула. Екран знову був переді мною: рядки, цифри, таблиця. Але відлуння ще трималося під шкірою.

Відкрила файл, який щойно закрила, знайшла потрібний рядок і почала читати спочатку. Слова були знайомі. Я вже бачила їх раніше, але сенс вислизав.

Я перечитала ще раз, повільніше, намагаючись вловити хоча б логіку речення. Курсор стояв на місці, екран не змінювався, і десь на фоні з’явилося легке роздратування — як від дрібної помилки, яку ніяк не вдавалося знайти.

Я машинально виправила кілька слів, зберегла файл, закрила його — і майже одразу відкрила знову.

Рука смикнулася надто різко, коли я клікнула мишкою. Перевела погляд на іншу вкладку і змусила себе переключитися — на цифри, таблиці, звіти, де все мало бути простішим. І на кілька хвилин це справді працювало, але потім думки повернулися.

Я знову зупинилася на дрібниці, яка не повинна була мати значення, і все ж затрималася, ніби в ній було щось, що я вперто не хотіла бачити.

Пальці лягли на клавіатуру, але не рухалися.

Я відвела погляд, провела долонею по столу, ніби стираючи щось невидиме, і знову повернулася до екрану. Перечитала наступний рядок. Робота йшла далі вже механічно — просто щоб не зупинятися.

Робочий день закінчився майже непомітно, без відчуття завершення: в якийсь момент я закрила останнє вікно і вимкнула комп’ютер.

Після роботи я не поїхала одразу додому. Просто вийшла з будівлі і, не зупиняючись, звернула в інший бік.

Я не думала, куди йду. Рухалася майже автоматично і просто зупинилася там, де треба — аптека.

Потім знову вулиця. Повітря було трохи холодніше, ніж було зранку, і я відчула це лише тому, що на мить зупинилася перед під’їздом.

Додому зайшла не одразу, ще кілька хвилин стояла біля дверей. Усередині було тихо.

Я поклала сумку, не вмикаючи світло, пройшла далі, навіть не знімаючи взуття. Тест опинився в руці вже в кімнаті — не пам’ятала, коли саме я його дістала.

Я зробила все, як треба, і вийшла з ванної, не зачиняючи дверей. Сіла на край ліжка і дивилася перед собою, не фокусуючись ні на чому.