27

Артур ще якийсь час невідривно дивився на екран, ніби щось там вирішувалося без мене.

Я все ще не рухалась, ловлячи залишки подиху, тепла, цього дивного стану, в якому ще кілька секунд тому все здавалося правильним.

Він провів рукою по обличчю й відступив, остаточно відсікаючи усе те, що щойно було між нами.

Я трохи піднялася, спираючись на лікоть.

— Щось сталося? — голос прозвучав тихіше, ніж я очікувала.

Він не відповів одразу, лише відвернувся, підняв з підлоги сорочку і почав спокійно одягатися, мов нічого щойно не було.

— Мені треба їхати, — сказав нарешті рівно, так, наче ми говорили про щось зовсім інше. Не про це. Не про нас.

У грудях боляче стиснулося.

— Зараз? — Дурне питання. Я сама це почула.

Він навіть не подивився, продовжив застібати ґудзики один за одним.

— Так, — коротко і без варіантів.

Я мовчала кілька секунд, ніби намагалася вхопити хоч щось — пояснення, паузу, погляд, будь-яку зачіпку.

— І це все? — вийшло тихо, майже спокійно.

Він завмер лише на мить, ледь помітно, а потім продовжив, наче нічого й не сталося.

— Не починай. — Холодніше, ніж раніше.

Це болюче різонуло. Очі защипало, я ковтнула повітря й вчепилася в злість, як у рятівне коло. Він не побачить моїх сліз.

— Я і не починаю, — відповіла, хоча сама чула, що це неправда, бо щось уже почалося… і, здавалося, тільки для мене.

Артур взяв телефон, ключі, нарешті подивився — лише на секунду, але в цьому погляді вже не було нічого з того, що було ще зовсім недавно: ні напруги, ні бажання, ні навіть сліду того, що щойно між нами сталося.

— Я напишу, — сказав.

Я вже відкрила рот, щоб відповісти, але він не чекав. Просто відвернувся. Я кивнула все одно — запізно, в порожнечу, наче він ще міг це побачити.

Він підійшов до дверей, відчинив, на секунду затримався, хотів щось ще сказати… але не сказав і вийшов. Двері зачинилися тихо, без того клацання — від цього стало тільки гірше.

Я не рухалась, спочатку навіть не думала — просто дивилася в одну точку. У повітрі ще був його запах, і це було настільки неправильно, що мозок відмовлявся складати все в одне ціле. Ніби він усе ще був тут.

Кілька повільних вдихів нічого не змінили. Варто було озирнутися, і порожнеча вдарила в очі. Двері постійно притягували погляд. Сама не помітила, як опинилася біля них і завмерла, не торкаючись ручки. Навіщо? Щоб перевірити, чи нікого там немає?

Пальці стиснулися в кулак самі собою. Але щось всередині вже почало тріщати, бо це було не про «поїхати». Без погляду. Без паузи. Без мене.

У грудях стало неприємно тісно і я опустила погляд, тільки зараз помічаючи одяг, розкиданий по підлозі — зім’ятий, чужий у цій тиші, занадто очевидний і занадто справжній.

Я різко нахилилася, підняла першу річ, що трапилася під руку, міцно стиснула її, наче це щось змінить, ніби можна зібрати все назад, стерти, повернути.

— Серйозно?.. — видих зірвався сам. Гірко, майже смішно.

На місці не сиділося. Кімната раптом стала затісною. Роздратування нарешті прорвало тонку оболонку розгубленості. Волосся заважало, і я різко відкинула його назад. Пальці трохи тремтіли, і це дратувало ще більше.

— Просто… домігся чого хотів і відразу пішов? — тепер уже тихіше, ніби боялася почути відповідь, бо якщо вона була «так» — це було занадто просто і занадто боляче.

Щелепи різко стиснулися самі, до хрусту. Ні. Це не сходилося. Глибокий вдих нічого не змінив — всередині вже не була порожнеча, там було жорстке усвідомлення.

— Чудово, — тихо, майже крізь зуби. Слова прозвучали холодніше, ніж я відчувала, і саме тому тримали, бо якщо зупинитися — стало б набагато гірше.

Я різко піднімала речі з підлоги. Рухи ставали швидшими, різкішими, ніби в цьому ще був якийсь сенс. Але його не було. Він не повернеться.

Я не пам’ятала, як опинилася вдома.

***

Ранок прийшов занадто різко: світло било в очі навіть крізь заплющені повіки, і перше, що я відчула — не думка, а тіло. Жар під шкірою, важкість у м’язах, відлуння дотиків, які ще не встигли зникнути.

Я завмерла, не відкриваючи очей. Варто було затриматися на секунду довше — і пам'ять підкинула все одразу. Я різко розплющила очі.

Стеля моєї кімнати і оглушлива тиша довкола. Це вдарило сильніше, ніж учора, бо вчора ще було «можливо». Сьогодні — вже ні.

Я повільно сіла, провела рукою по волоссю, і тільки тепер усвідомила, що тіло пам’ятало все — занадто добре, занадто чітко, мов це сталося щойно. Ніби варто було лише заплющити очі — і він знову поруч.

Дивитися прямо на це стало нестерпно, і я відвела погляд, але це не допомогло. Усе поверталося хвилями — уривками, шматками, дотиками, голосом, тим, як він дивився… і тим, як пішов.

Серце різко стиснулося.

— Чорт… — тихо.

Я заплющила очі на секунду, але стало тільки гірше, бо там — він, а тут — ні.

Телефон опинився в руці раніше, ніж я встигла подумати. Екран спалахнув — порожньо. Жодного повідомлення.

Я повільно опустила його. Добре. Логічно. Артур сказав, що напише — не зараз, пізніше. Це було нормально. Я майже повірила. Але цього «майже» вже було достатньо, щоб усе зіпсувати.

Усидіти на місці вже не виходило, потрібно збити цей стан, зібрати думки докупи, зробити їх простішими, контрольованими. Але тіло знову занадто явно нагадало про себе — плечі напружилися самі собою.

— Серйозно?.. — тихо, гірко.

Стіни, меблі, вікно — погляд чіплявся за будь-що, що не мало до нього відношення. Хотілося втекти хоча б від власних думок, але не виходило. Варто було лише відвести погляд — і думки знову поверталися до нього.

Сильно закусила губу, до металевого присмаку в роті, щоб хоч трохи прийти в себе. Злість не відступила, вона піднімалася поступово, тиха, рівна, небезпечна.

Я знову взяла телефон і довго дивилася на екран. Мов це був виклик, перевірка, ніби якщо я напишу першою, щось зміниться. Та пальці зависли, не торкаючись екрана. Я різко заблокувала телефон і відкинула його вбік.