25

Погляд затримався на згаслому екрані телефону, хоч я уже знала яке рішення прийму.

Телефон так само залишився лежати в руці. Я сама йду до нього без жодного примусу. Це дратувало найбільше. 

Рвучко видихнула, підвівшись з-за столу. Годі, я поїду й усе з'ясую просто зараз. Швидко скидала свої речі до сумки.

— Марино, я поїду до «Будтеху», — гукнула на ходу.

Вона підняла голову, здивовано кліпнувши.

— Зараз?..

— Так.

Я нічого більше не пояснювала. Міцно стиснула ручку сумки і рішуче пішла з офісу.

Дорога зайняла менше часу, ніж я передбачала або мені так здалося. І ось уже будівля «Будтеху» височіла переді мною — скло, метал, холодна симетрія. Чітко, рівно, ідеально — усе в його стилі.

Повільно видихнула, заспокоюючись.

— Я прийшла за договором і без нього не вийду. Він не має наді мною влади, — прошепотіла майже впевнено.

Стиснула губи і зайшла. Всередині було тихо і так само витримано, без жодної зайвої деталі, як і ззовні.

— Доброго дня, — звернулася до дівчини за стійкою. — Я з приводу узгодження договору від «Мірторікс».

Вона поглянула на мене і вмить вираз її обличчя ніби трохи змінився, наче вона вже знала.

— Ваше ім’я?

— Вероніка Січова.

Вона щось перевірила у комп'ютері, але це виглядало скоріше формальністю.

— Так, вас очікують.

Звісно. Ледве стрималася, щоб не закотити очі.

— Прошу, — вона вказала в бік ліфтів і додала після секунди, — вас проведуть.

Відразу ж поруч з’явився чоловік у строгому костюмі.

— Прошу за мною.

Мене провели майже спорожнілими коридорами. Робочий день добігав кінця. Звичайна офісна будівля: скло, переговорні, люди за комп'ютерами. Нібито звичайний офіс. Але чомусь я весь час ловила себе на бажанні розвернутися.

Ліфт зупинився, двері відчинилися без звуку.

— Сюди, — коротко сказав чоловік.

Попереду були лише двері його кабінету. Без таблички, без назви, без будь-яких пояснень.

Охоронець зупинився, ледь повернувши голову:

— Вас чекають.

І пішов.

Артур

Я переглянув останній рядок документа і поставив підпис. Папка одразу перемістилася вбік до наступної.

На столі коротко засвітився екран внутрішнього зв’язку.

— Так.

— До вас прибула Вероніка Січова.

Ручка завмерла над документом. Погляд повільно звернувся до екрану.

— Повтори.

Помічник ледь помітно насупився.

— Вероніка Січова.

Кілька секунд я мовчав. Дивно.

Ще вчора був майже впевнений, що вона знайде причину не приїжджати. Передасть договір комусь іншому, відкладе зустріч чи спробує якось обійти цю ситуацію. Це було б схоже на неї, але вона одразу приїхала, сама і без жодних затримок.

Пальці ледь помітно постукали по столу і тільки тоді я відповів:

— Проведіть.

Помічник кивнув і зв'язок обірвався. Я ще кілька секунд дивився на згаслий екран. На губах майже з'явилася усмішка, але так і не сформувалася.

Отже, помилився. Незвичне відчуття і значно цікавіше, ніж мало б бути. Я підвівся й вийшов з-за столу.

За хвилину вона відчинить ці двері і я не був до кінця певен, що станеться далі.

Вероніка

Кілька секунд стояла перед дверима, тримаючись за ручку. Він точно знає, що я тут, навіть не питання. До чого формальності? Я не стукаючи, відкрила двері.

Його кабінет просторий із приглушеним холодним світлом. Великі вікна до підлоги, але жалюзі напівзакриті і світ за ними здається розмитим.

Артур нерухомо стояв біля столу, прихилившись до стільниці, ніби розрахував мій прихід до секунди. Він нічого не промовив, тільки дивився на мене пильним поглядом. І від цього шкірою пробігла хвиля мурашок. Я злісно стиснула долоні, намагаючись відігнати це.

— У тебе дивний спосіб вести переговори, — сказала першою рівно без привітання.

Він не відповів одразу лише продовжив пильно дивитися. А потім повільно зробив крок убік, ніби відпускаючи напругу.

— Ти теж не привіталася, — сказав спокійно.

Серце вдарило сильніше.

— У мене робоче питання, — відрізала. — І мені потрібна відповідь, а не…

Я не договорила.

— А не що? — трохи нахилив голову.

Я витримала його погляд.

— Не ігри, — видихнула.

Його кутики губ смикнулися до гори, але посмішка так і не з'явилася.

— Тоді давай без них, — відповів так само рівно, зробивши крок до мене.

Його погляд ковзнув по моєму обличчю.

— Ти виглядаєш виснажено.

— Співчуваєш? — фиркнула.

— Констатую факт.

Я стояла нерухомо. До чого це він? Але не важливо. Я навіть не думала відступати, хоч це й змусило дихання збитися. Лише мить слабкості і я відразу стиснула щелепи міцніше.

Зберися. Я повільно вирівняла подих, ніби нічого не сталося. Примружилася, витримуючи його погляд і не відвела очей.

— Договір, — кинула коротко. — Чотири пункти. Чому їх блокують?

Він дивився ще секунду, наче вирішував, з чого почати. А потім:

— Бо вони неправильні.

— Вони стандартні, — ледве стримала злість.

Він це усе навмисно.

— Для тебе, так, — відповів спокійно. — Не для мене.

Артур узяв зі столу папку і відкрив потрібну сторінку. Долоні стиснулися самі.

— Ось цей пункт. — Він провів пальцем по рядку договору.

— Тоді виправ і відправте правки.

— Я міг би, — погодився він, але не поворухнувся.

Моє роздратування тільки посилилося.

— То в чому проблема? — запилала, ледь стримуючись.

Він відклав документи на стіл.

— Проблеми немає, — і додав тихіше, — є умова.

Ось воно. Я холодно усміхнулася.

— Звісно.

— Особиста зустріч, — сказав він.

— Вона вже відбувається, — відповіла з натиском.

Артур схилив голову на бік. У кабінеті запанувала тиша.

— Ти ж розумієш, що я не про договір,— тихо відповів він. І тільки потім додав, — не ця.

Напруга під шкірою натягнулася сильніше. Я мовчала і він теж. Тепер це вже не виглядало як гра, а як щось, що вже почалося раніше і просто… продовжується.