24

Після кав'ярні я нічого не стала пояснювати. Ні хто такий Артур, ні чому з’явився, ні що це взагалі було з Андрієм. І тепер це жило своїм життям: уривками, поглядами, чутками.

«— Ти бачила, як він на неї дивився?

— Та там не тільки він…»

Далі я не слухала.

Просто занурилася в роботу «з головою», щоб не мати часу на зайві думки чи взагалі будь-що інше. І просто рухалася за течією.

Дорогу між роботою та домом я вже не сприймала, як щось варте уваги. Кав’ярні, магазини, люди — усе ніби фоном. Руки щось роблять, тіло кудись іде, але я не фокусувалася.

Порожнеча всередині мене нікуди не поділася. Я просто зробила вигляд, що її не існує. Це дратувало, бо навіть це через нього.

Ще й проблеми з роботою сипалися одна за іншою, ніби дрібниці, але їх ставало дедалі більше.

— Привіт, — поруч з’явилася Марина.

— Привіт, — відповіла автоматично, не підводячи погляду.

Вона не пішла далі, продовжила стояти поруч.

— То це все… через нього? — кинула ніби між іншим, щоб витягнути з мене хоч щось, але їй так і не вдалося приховати надмірної цікавості в голосі.

Пальці не зупинилися на клавіатурі, навіть на мить.

— Ні. З Андрієм ми розійшлися остаточно, — коротко відповіла їй.

Марина мовчала якусь мить, вагаючись чи продовжувати.

— З договором «Будтех» що? — запитала, нарешті піднявши на неї погляд.

Вона ледь помітно здригнулася.

— Не зовсім… виходить, — відповіла, запнувшись. — Чотири пункти не узгоджені.

— Чому?

— Я не можу зв’язатися з їхнім офісом.

— Дзвони ще, — сказала різкіше, ніж планувала.

Вона ображено підтиснула губи і відійшла.

Я видихнула, потерши скроні. Не варто зриватися на інших. І майже одразу поруч з’явився Олександр. Так, як він робив це зазвичай — невчасно.

— Чому мені досі не надали договір з «Будтехом»? — кинув невдоволено. — Чи раптом забули, яке вже сьогодні число?

Я повільно підняла на нього погляд.

— Невдовзі все буде готово і я одразу ж передам.

Його це не влаштувало. Я помітила це ще до того, як він заговорив.

— «Невдовзі» — не відповідь. Назви час.

— Щойно узгодимо останні правки.

— Вони не відповідають, — тихо додала Марина зі свого місця.

Він навіть не подивився на неї.

— Мені не потрібні виправдання, — сказав, не відводячи погляду від мене. І майже спокійно додав:— Я помітив, що останнім часом ти трохи… відволікаєшся.

Олександр зробив ледь помітний акцент.

— Розумію, особисте життя, емоції… всяке буває.

— Моє особисте життя не має жодного відношення до роботи, — відповіла, холодно поглянувши на нього.

Він сухо усміхнувся.

— Було б добре, якби це справді було так. — Олександр змовк на мить, примружившись. — Бо зараз страждає не тільки твоя продуктивність, а й увесь відділ.

Краще б свої обов'язки виконував як слід. Мене вже дістала ця його демонстративна зверхність. Я нахилила голову трохи вбік.

— Тоді, можливо, варто подивитися, чому зовнішні контрагенти раптово «не відповідають», — рівно відповіла я.

І додала після паузи:

— А не шукати причину в мені.

Він дивився кілька секунд мовчки, зважуючи чи варто, а потім відступив.

— У тебе є час до кінця дня, — кинув сухо.

Я знову поглянула в монітор. Рядки тексту розпливлися на секунду. Я моргнула і фокус повернувся, але роздратування нікуди не зникло. Просто відійшло глибше. 

Робочий день повільно рухався до кінця. Я звично глянула на годинник і одразу нахмурилася.

— Марино, — покликала, — що з «Будтехом»?

Вона винувато глянула на мене і цього вистачило.

— Не відповідають… Я писала, дзвонила, ще раз писала…

— Досить, — різко обірвала.

Кілька секунд помасажувала скроні пальцями, ніби це могло хоч трохи приглушити роздратування.

— Давай контакти. Я сама.

Вона мовчки передала листки. Я пробіглася поглядом і завмерла. Пальці різко стиснули папір так, що край зімнувся.

— Щось не так? — обережно запитала Марина.

Я повільно поклала листок назад.

— Все нормально. Зараз повернуся.

І пішла, не глянувши на неї. Мені просто потрібно подихати.

Я йшла коридором занадто швидко. Руки раз у раз стискалися до болю. Це єдине, що не давало зірватися остаточно.

Зайшла до туалету і бризнула холодною водою на обличчя. Вперлася руками в раковину і поглянула на себе: шкіра бліда, погляд гострий, щелепи зведені.

— Та ну ні… — тихо.

В пам'яті знову сплив рядок договору з ім'ям власника фірми. Пальці сильніше стиснули край раковини, навіть кісточки побіліли.

— Серйозно?.. — Коротко, майже нервово видихнула. — Може, однофамілець…

Навіть звучить безглуздо. Я сама це почула і майже усміхнулася, але вийшло криво.

— Звісно.

І правда чітко й холодно стала на місце. Жодних сумнівів. Я заплющила очі на секунду. Звичайно, це ж логічно. Хіба могло бути інакше?

— Нічого страшного, — тихо, майже рівно. — Мені не потрібен він.

Я чітко повторила це ще раз:

— Мені. Не потрібен. Він. Це тільки робота.

Я випрямилася, поправила волосся. Вираз на обличчі знову під контролем.

Повернулася на робоче місце і сіла за стіл. Відкрила пошту, швидко набрала лист у «Будтех» і відправила, та у відповідь тиша. Надіслала другий — жодного результату.

На що я сподівалася? Гаразд, спробуємо інакше. Взяла телефон і методично почала набирати номери фірми один за одним і нарешті замість автовідповідача:

— Доброго дня, компанія «Будтех». Чим можу вам допомогти?

Я майже видихнула з полегшенням:

— Я Вероніка Січова, менеджер фірми «Мірторікс». Мені потрібно узгодити договір...

Секретар раптово пепервала мене:

— Так, я бачу ваш запит.

Затягнулася довга пауза і її голос ледь напружився після цього:

— Для вирішення цього питання вам потрібно буде приїхати особисто.

Я завмерла.

— Ми не можемо узгодити це дистанційно. — І додала вже остаточно: — Вас приймуть на місці.