23

Я ще раз пробіглася поглядом по кав’ярні, але так і не помітила чогось незвичного. Безглуздя.

Далі вже навіть не намагалася слухати, що ще говорив Андрій, просто розвернулася і пішла назад до столика.

— Поговорили? — з цікавістю кинула Аліна.

— Так, — відповіла рівно без жодних пояснень.

Дівчата за нашим столиком крадькома обмінялися поглядами, навіть розмови стихли — очікували іншого. 

— То що там… з тим звітом, — почала Марина, запнувшись, ніби треба сказати хоч щось.

— За перервою і про роботу? — обурилася Аліна, але без звичного запалу.

Стілець скрипнув, коли я сіла — звук вийшов неприродно гучним. Взяла чашку до рук і продовжила сидіти так і не зробивши ковтка.

За столом невпевнено продовжилася розмова. Рваними уривками, ніби всі одночасно забули, як це робиться. Я не включилася, продовжила мовчки тримати чашку.

Та у спокої мене ніхто не збирався залишати. Поруч знову з'явився Андрій — занадто близько, щоб це виглядало випадково.

— Посунься, я ж не кусаюся.

І не чекаючи відповіді, втиснувся між мною і Мариною. Коліно торкнулося мого, рука лягла на край столу — занадто близько до моєї. Наче він не зрозумів сказаного або ж не схотів.

— Ти ж не серйозно це сказала, правда? — додав він, трохи нахилившись ближче.

Його голос майже «свій», ніби між нами нічого не змінилося.

Я повільно перевела на нього погляд.

— Серйозно, — коротко, без інтонації.

Він усміхнувся — тією самою усмішкою, яка завжди означала, що він мене навіть не слухав.

— Та кинь, — відмахнувся. — Ти зараз просто на емоціях.

Його рука трохи змістилася, а потім він торкнувся зап’ястя, мов випадково. Але пальці не відразу відійшли, затрималися на мить, провівши по шкірі, ніби він перевіряв, чи має ще право.

Поглянула на наші руки. Його пальці на моїй шкірі, та тіло мовчало і саме це роздратувало — не його дотик, не слова, а ця порожнеча замість реакції.

Занадто обережно поставила чашку на стіл, щоб не зробити різко. І байдуже зняла його пальці зі свого зап’ястя. Чітко поклала його руку подалі від себе.

— Не треба, — сказала рівно. Цього разу голос твердіший.

Він дивився на мене кілька секунд і щось у виразі його обличчя змінилося.

— Серйозно? — вже без усмішки.

— Так.

Він не відвів погляду і не прибрав руку до кінця — тільки трохи змістив ближче, ще не вирішивши, відступати чи ні.

— Ти зараз перегинаєш, — сказав тихіше. — Я ж просто…

Я подивилася на нього і не дала договорити.

— Я сказала — не треба, — майже грубо.

Ще крок — і це було б уже не «майже».

Він завмер, але не відступив повністю. Пальці все ще занадто близько, майже торкалися мене. Наче він досі не прийняв відповідь.

По спині пробігла хвиля мурашок. Я усе ще не рухалася, але вже знала — він тут. Трепет коротким імпульсом швидко пройшов під шкірою. На мить — майже… Я обірвала це ще до того, як воно оформилося в думку. Ні. Одразу слідом спалахнуло гостре роздратування, але не через нього, а через те, що сталося — через себе.

Я так і не наважилася поворухнутися, але тепер сумніву вже не залишилося. Пальці колишнього все ще занадто близько. І в цей момент пролунало за спиною низьким рівним голосом:

— Прибери. — Тихо, без інтонації, яка потребує пояснення.

Ніхто не відреагував відразу, не обернувся на звук та напруга за столиком посилилася. Аліна поруч більше не дивилася на мене, Марина опустила очі в чашку, Константин втупився в телефон.

Андрій теж не відразу зрозумів. Його пальці ще залишалися там, де були, наче слова його не стосувалися. Він навіть не обернувся одразу, а завмер на частку секунди і тільки потім повільно підняв погляд, але не на мене — кудись за мою спину.

— Що? — кинув, з ледь помітним роздратуванням, але запізно.

Пауза затягнулася і він зробив те, що завжди — намагався продемонструвати свою перевагу. Плечі розправилися, погляд став твердішим.

— А ти хто? — рівно, майже з викликом.

Я досі не оберталася, але знала, що він дивиться прямо, без жодної реакції на тон. Відчула його рух — крок ближче, щоб стерти залишки «поруч». Щоб це вже не було рівнем розмови і тільки після цього:

— Я сказав, — прості слова, але прозвучало, як щось, що не потребує другого варіанту.

Андрій не відразу зреагував. Його погляд ще тримався впевнено, але пальці… пальці вже не такі впевнені. Ледь помітний порух, ніби він сам не вирішив до кінця відпустити чи ні. Та за мить він повільно забрав руку і не як той, хто погодився. Як той, хто відступив на крок, не визнаючи цього.

І ось тепер я видихнула й спокійно повернула голову.

Артур стояв трохи позаду, достатньо далеко, щоб формально не порушувати нічого і дивився прямо на мене. Я витримала погляд мить. Всередині стало розгоратися роздратування і це зовсім не через сцену чи Андрія. Біс із ним, мені до нього байдуже.

Руки міцно стиснулися. Знову те саме: контроль без руху, присутність без дозволу. Це так значить він відпустив?

Підвелася й повільно обернулася до нього, витримуючи важкий погляд, і сама скоротила дистанцію.

— Я сама вирішу, хто може до мене торкатися, — без підвищення голосу.

Це не про нього, це про мене.

Він дивився довше, ніж потрібно, ніби зважував не слова — межу.

— Поки що — так, — сказав тихо, без заперечення і без згоди.

Я скрипнула зубами. Бо саме «поки що» зависло в повітрі довше за все інше. Наче він не прийняв це, а просто відклав.

Андрій більше не говорив, навіть не рухався. Залишилися тільки ми.

— Ти закінчив? — стримуючи роздратування.

Артур не відреагував відразу, продовжив дивитися, що мені стало важко це витримувати, наче вирішував не що сказати, а коли.

— Це ми ще обговоримо, — спокійно, немов це вже заплановано. Не зараз, не тут, але буде.

І все, більше нічого не додав. Розвернувся і пішов без жодного поспіху, без жодного погляду назад. Ніби тут більше нічого не потребувало його присутності.