22.2

Підняла очі і одразу впізнала колишнього. Андрій.

На секунду накотили спогади — уривком, без порядку: його квартира, тиша між словами, його голос: «так не може продовжуватися...», «ти все ускладнюєш...», «скільки можна?..».

Мої пальці тоді стиснулися так сильно, що нігті впились у долоню.

І коли він вирішив це остаточно, сказав спокійно, майже байдуже — ніби підсумок: «мабуть, нам немає сенсу продовжувати». Тоді це сильно вдарило.

Я підняла на нього погляд знову. Він стояв поруч із нашим столиком, ніби випадково, із тим самим впевненим поглядом, який завжди звучав як «я вирішую». Раніше цього вистачало, тепер — ні.

— Не очікував тебе тут побачити, — каже Андрій, і в голосі є ця легка усмішка, яка завжди була трохи… самовпевненою.

Я дивлюся на нього кілька секунд.

— Привіт.

Колеги переглядаються. Марина вже напівусміхається, відчуваючи щось цікаве.

— Я на хвилину, — каже він, киваючи їм. — Можна?

Я підвелася раніше, ніж вони встигли щось відповісти.

— Відійдемо туди, — коротко кинула, пройшовши повз нього.

Він рушив за мною до вікна. Мить нічого не говорив, просто уважно дивився.

— Ти змінилася.

Я промовчала.

— Я ж знаю тебе, — каже він так, ніби це аргумент. Ніби цього достатньо і додає трохи тихіше. — І це… не ти.

— Це я, — відповіла без паузи.

Андрій ледь усміхнувся.

— Добре, можливо… — він знизав плечима. — Знаєш, я все ще думаю про тебе. Ми могли б спробувати ще раз.

Я спокійно поглянула йому просто в очі і нічого не відчула.

— Ні.

Він трохи нахмурився.

— Одразу так?

— Так, — ледь кивнула.

— Ти зараз якась відсторонена, — сказав Андрій. — Раніше ти була… іншою.

Я нічого не відповіла.

— Ти завжди була складною, — зробив крок ближче, —але це не означає, що…

— Це не працює, — перебила його без підвищення голосу.

Він здивовано завмер.

— Що саме?

— Ми, — коротко й чітко. — Більше немає про що говорити.

Андрій завмер. Я хотіла вже піти та він заступив мені шлях.

— Ти ж сама винна, що тоді нічого не вийшло, — різко випалив.

Я знову поглянула на нього і помітила не слова, а спробу повернути контроль. Раніше я б точно стала пояснювати, виправдовуватися, захищатися. Це зачепило б одразу, але тепер проходить повз, як чужа думка.

— Ні.

Він моргнув.

— Що?

— Ні, — повторила ще раз.

Він коротко видихнув, ніби стримуючи роздратування.

— Я, між іншим, готовий дати нам ще один шанс.

Я хмикнула, подивившись на нього уже по-іншому. Як я не розуміла цього раніше?

— Ти нічого не даєш. — Зробила паузу, але не для нього — щоб переконатися, що це правда. — Я не прошу. І не буду.

Андрій на секунду завмер. Його впевненість дала тріщину. Він відвів погляд, потім знову подивився на мене.

— Ну, подивимось, як ти сама впораєшся, — сказав різкіше.

Я так і не відповіла, але й він не відступив. Зробив півкроку ближче і звично торкнувся моєї руки. Так, як робив це раніше, ніби досі мав право.

На секунду все сповільнилося. Я подивилася вниз — на його пальці на своїй шкірі і нічого не відчула.

Просто дотик і не більше. Тіло не відгукнулося, наче щось вимкнули або цього просто недостатньо, щоб щось увімкнути.

Я без жодних слів спокійно вивільнила свою руку.

Андрій не відреагував відразу, ніби не до кінця зрозумів, що саме сталося.

Раніше я б нервово відсмикнулася або навпаки завмерла в збентеженні, сумнівалася, що це щось означає. Зараз — це просто… більше не має значення.

І в ту ж секунду повітря стало густішим — і щось під шкірою відгукнулося знову. Я завмерла на частку секунди, не одразу розуміючи, що саме це було. Рвучко підвела погляд на нього, та в цей момент зрозуміла, що причина не в ньому, а за ним, наче в просторі.

Я не одразу збагнула, що трапилося, а потім вловила це відчуття, ніби чийсь обпікаючий погляд. Тіло напружилося в очікуванні. Я ледь помітно обернулася, лише щоб побачити край зали, відображення у склі, рух між столиками.

Хтось дивився на мене і це була не випадковість. Я не можу сказати хто це, тільки вловила чітке, знайоме відчуття і завмерла. Але не через страх. Потім прикривши повіки, змусила себе повільно видихнути.

Колишній продовжив щось говорити та я не одразу розібрала слова.

— …ти взагалі мене слухаєш?

Я знову повернулася до нього.

— Ні, — відповіла правду.

Він роздратувався ще більше, почав дорікати, але я вже не слухала, бо це відчуття не зникло.

Я ще раз на секунду перевела погляд у зал — нікого конкретного. І все ж... я знаю це відчуття — те саме, що було там. Десь поруч, за межами цього столика, цієї розмови, цього «звичайного» дня.

Я вдихнула глибше, спокійніше, хоч це й не допомогло. Думка прийшла без спроби її виправити: я вийшла, але відстань нічого не змінила.