22.1

Я вийшла на вулицю зі свого будинку і на секунду завмерла. Вперше за кілька днів ранок почався тут, а не з ним. І це зовсім не принесло полегшення.

Місто, люди — усе те саме. Машини рухаються рівно, хтось говорить по телефону, хтось поспішає.

Все як завжди, точніше, як було до того. Життя йде, я бачу його, але уже не входжу в нього.

Годі, повернися вже до реальності. Руки міцніше стиснулися на сумці і я пішла швидше, намагаючись вписатися в ритм.

Але раптом зловила себе на дивній думці: тут усе занадто просте. Наче ніхто не дивиться глибше. І всіх це влаштовує.

Різко видихнула, схопившись за тканину на грудях. Я більше не вмію так. І не впевнена, що хочу навчитися знову.

Щелепи стиснулися міцніше, я струснула головою, й змусила себе йти далі, ніби нічого не сталося.

Ось уже будівля офісу. Коридор — той самий: світло, клацання клавіатур, приглушені голоси. Все знайоме і від цього трохи не по собі. Ніби тут усе занадто передбачуване, чи що.

— О, нарешті, — Аліна підняла голову. — Чому ти зникла, нічого не сказавши?

Я зупинилася навпроти.

— Були справи.

Вона примружилася, розглядаючи мене уважніше.

— Я вже думала, що ти потай звільнилася, — протягнула вона задумливо.

— Ні, — коротко, без жодних пояснень.

Зависла пауза. Я не захотіла продовжувати безглузду розмову і вона це помітила.

— Ну й добре, — кинула Аліна, повернувшись до екрану.

Я втомлено сіла за своє робоче місце, день буде непростим. Звичним рухом увімкнула ноутбук, узяла записник із робочими занотовками, тут усе виглядає так, ніби мене не було лише годину.

Поряд з’явився Олександр і кинув на мій стіл стос документів.

— Стільки роботи, а ти зникаєш, навіть не попередивши.

Він став біля мене, хмуро сверлячи поглядом. Я чітко відчула його роздратування. Але ця чергова спроба зачепити мене пройшла повз. Раніше я б відреагувала, але зараз якось байдуже, немає навіть звичної думки: «тільки його не вистачало».

— Це завдання на сьогодні? — запитала буденно.

Він на мить завмер з відкритим ротом, кліпнув кілька разів, ніби я зіпсувала хід його розмови.

— До п’ятої мають бути в мене на столі, — кинув невдоволено і пішов.

Я відкрила перший документ. Пробіглася рядками і не зрозуміла, що саме бачу, ніби сенс є, але він не зачепився. Пальці зависли над клавіатурою. Звісно я знаю, що потрібно друкувати й зробила це, майже механічно, але це усе ніби не те.

— Ти якась інша, — сказала Марина, затримавши погляд трохи довше, ніж зазвичай.

Я на мить замислилася, що їй відповісти: яку саме правильну репліку обрати, так як робила це раніше. Але навіщо?

— Просто не виспалась, — усе ж відповіла їй.

Вона хмикнула, але відвернулася не одразу. Я ж змусила себе повернутися до роботи, бо так має бути.

Нарешті обідня перерва, можливо хоч це мені допоможе. До кав'ярні я пішла разом з колегами — як робила раніше: свіжі плітки, обговорення різних дрібниць, скарги на керівництво. Живе спілкування завжди підбадьорювало.

Хтось говорить про каву, хтось уже відкриває двері, хтось жартує про те, що без цього дня не пережити. А я йду поруч і не можу включитися, ніби перемикач зламався.

— Я сьогодні ледь не проспала, — каже Аліна, ставлячи чашку. — Серйозно, ще п’ять хвилин — і все.

— Та ти завжди так кажеш, — сміється Марина.

— Бо це правда!

Хтось додає щось про дедлайни. Хтось — про керівництво. Константин щось коментує, і всі коротко сміються. Розмова тече звично і легко. Слова доходять — і одразу зникають, наче в них немає за що зачепитися. Їм цього вистачає і я не впевнена, що сама колись хотіла більшого.

— А ти що скажеш? — раптом кидає Марина в мій бік.

Я підняла погляд.

— Нічого особливого.

— От бачиш, — усміхнулася вона. — Вероніка сьогодні загадкова.

Я просто киваю погоджуючись. Раніше я б щось відповіла колюче або ж підхопила розмову чи перевела на жарт, а зараз не бачу сенсу.

Спостерігаю, як вони говорять, перебивають одне одного, реагують. Як щось викликає емоцію — одразу, без затримки, але мене це більше не зачіпає. Навіть не дратує.

— Мене це вже дістало, чесно, — емоційно каже Аліна. — З кожним днем збільшують кількість обов'язків, а зарплата усе та ж.

Я дивилася на неї трохи довше. І в голові з’явилася думка, від якої стало дивно тихо: це… проблема? Я затримала погляд на ній ще на секунду.

Чи це просто все, що є і вони не очікують більшого? Я відвела очі й продовжила мовчки пити каву.

— Ти точно ок? — тихіше запитала Аліна, нахилившись ближче.

— Так.

Вона дивилася ще секунду.

— Просто ти якась… інша.

— Можливо, — байдуже знизала плечима.

Вона здалася й повернулася до спільної розмови. А я заглибилася в роздуми, дивлячись на своє відображення у чашці. Якби він зараз був тут — я б відчула це одразу.

— Привіт, — знайомий голос.