21

Прокинулася різко, широко відкривши очі. Перші секунди не розуміла чому, а потім усе повернулося одразу й повністю.

Я заплющила їх знову, але даремно — стало тільки гірше. Спогади стали ще яскравішими. Тіло пам'ятало краще за мене: тепло його руки під светром, голос, дотики — те, що майже трапилося між нами у клубі.

Я різко сіла на ліжку, рвучко відкинувши ковдру.

Я не повинна була допускати цього, навіть того поцілунку. На губах смикнулася нервова усмішка. Ні. Це чиста брехня, зараз намагаюся просто виправдати саму себе, як жалюгідно. Я хотіла цього. Саме тому не зупинила його, хоча могла. А як би нас не перервали, наскільки б далеко дозволила йому зайти?

Я з силою вдарила кулаком по подушці, ніби це вона була винна в усьому. Годі. Він викрав мене. Контролює кожен мій крок. Він небезпечний.

Але варто було згадати, як обережно він торкнувся мого зап'ястка, і все це раптом втрачало чіткість. Одне коротке: «Болить?» — відгукнулося значно сильніше, ніж мало б.

Я стиснула пальці. Ось що дратувало найбільше: не Артур, не поцілунок, саме мій власний вибір. Вперше за довгий час проблема була не в ньому — в мені. Я не жертва.

Я провела долонею по обличчю, ніби стираючи зайве, й рішуче підвелася.

Кухня зустріла мене тишею. На столі стояла ще гаряча кава, поруч — сніданок: тости, яйця, фрукти. Не мій вибір, а тому що він так вирішив.

Я завмерла посеред кухні й поглянула на нього: спокійний, розслаблений. Ніби це усе нормально і саме так має бути. Руки мимоволі стиснулися в кулаки.

— Сніданок охолоне, — сказав рівно, навіть не глянувши на мене.

— Я не просила, — кинула різко.

— Знаю.

Одне просте слово, але як же дратує.

— Тоді навіщо? — запитала не зводячи з нього очей.

Він продовжив стояти біля вікна з кружкою кави.

— Ти вчора нічого не їла, — відповів, відпивши знову.

Мої щелепи стиснулися, але я поки стримала себе. Заспокойся, а тоді говори. Я пройшла далі й сіла за стіл. Узяла чашку — не тому що хотіла, а тому що вона вже тут.

Він обернувся й кинув на мене короткий погляд, як перевірка. Роздратування тільки посилилося, наче вода, яка доходить до краю. 

Я повільно відсунула чашку. Стілець тихо ковзнув по підлозі, коли я встала. Він дивився на мене так само спокійно, наче все під контролем. Наче я — частина цього контролю і саме це раптом стало нестерпним. Я витримала цей погляд і не відвела.

Це не моє життя. — Думка з’явилася чітко без жодних сумнівів. Я витримала ще кілька секунд.

— Досить. — Слово прозвучало тихо, але ніби важким каменем впало між нами.

У кімнаті запала така тиша, що вона тиснула на нерви. Я рішуче випрямилася і вже чітко зрозуміла, що не відступлю.

Мовчання затягнулося. Артур глянув на мене, примружившись.

— Не мовчи, — сказав тихо. — Мене це дратує.

Я повільно підняла на нього погляд. Серце билося швидше, ніж мало.

— І довго це ще буде продовжуватися?  — спитала стримуючи роздратування.

Він ледь схилив голову на бік, вивчаючи мене.

— Що саме? — наче не розумів або давав мені шанс відступити, але я не скористалася.

— Це, — короткий жест рукою, який охоплює все: кухню, ранок, його. — Ти вирішуєш, де я, з ким я, що я роблю.

Артур поволі зробив крок ближче — занадто впевнено, наче простір уже його.

— Я не вирішую, — тихо. — Я прибираю наслідки.

Я відчула, як усередині знову піднімається злість.

— Я не просила.

— Уже неважливо. — Це прозвучало зовсім без емоцій.

Пальці стиснулися сильніше, нігті боляче впилися в шкіру. Від цього я втратила контроль остаточно і вже не підбирала слів.

— Важливо. Бо я не твоя річ, — кинула твердо.

Але тіло відреагувало інакше — занадто чітко відчула його близькість. І я зненавиділа це більше, ніж його відповідь.

Артур зупинився зовсім поруч, нависаючи наді мною. Настільки, що дихання торкнулося шкіри. 

— Повтори, — промовив загрозливо низьким голосом.

Я ледве витримала натиск, але не відступила, підвела підборіддя, щоб дивитися прямо йому в очі.

— Я не твоя річ.

Його погляд потемнів, але голос лишився рівним. Він повільно нахилився ближче.

— Ти живеш у моєму просторі. За мої правила. —Кожне слово — як межа, яку він уже провів.

— Ти сам так вирішив. Це не робить мене твоєю, — відрізала.

Ледь помітний рух його щелепи.

— Робить. — Без тиску і саме тому — як остаточне.

Я зробила крок назад. І тільки зараз зрозуміла, що це — реакція, а не вибір.

— У мене є життя поза цим.

— Було. — Слово впало важко.

Я ковтнула.

— Є, — тихіше, але впертіше. — Робота. Друзі. Життя.

Він дивився довше, наче щось вирішував без мене.

— Ти досі не зрозуміла.

Злість закипіла з новою силою.

— Ти не маєш права вирішувати за мене. — Слова вирвалися майже крізь зуби.

Він повільно взяв мене за підборіддя. Я не дозволила собі здригнутися.

— Я не вирішую за тебе, — на мить зупинився і додав, уже тихіше: — Я просто знаю, що станеться, якщо ти вирішиш сама.

— То скажи, що станеться? — відповіла різко, вперто дивлячись в очі. — Чомусь до тебе я якось справлялася сама.

Його кутики губ ледь сіпнулися у подобі усмішки. Він пильно дивився мені в очі, ніби намагався щось розгледіти:

— Ти не дійдеш навіть до кінця вулиці без проблем. — Пауза. — І тоді мені знову доведеться їх вирішувати.

Я відступила ще на крок. Серце билося вже в горлі.

— Я не проситиму.

— Попросиш, — без сумнівів.

Це дратує більше, ніж страх.

— Ні.

Він дивився довго, наче вже бачив це.

— Побачимо.

Тиша натягнулася до межі. Я зробила ще крок назад. Це не виглядає як втеча, хоча відчувається саме так.

— Я йду.

Короткий звук телефону. Артур швидко дістав його і ковзнув очима по екрану. На мить його щелепа напружилася. Я бачила цей погляд лише кілька разів. Так дивляться на щось важливе або небезпечне. За секунду вираз його обличчя зник.