20.2

— Що значить «перепрошую»?! — зверхньо вигукнув чоловік просто мені в обличчя. — Гадаєш, що після цього можеш просто так піти?

Я висмикнула руку й потерла кисть — може, навіть синці залишаться, гад такий. Я хмуро оглянула чоловіка перед собою. Світла сорочка, брюки в тон, дорогий годинник, акуратна зачіска. Якби не відкрив рота, його ще можна було б прийняти за пристойну людину.

— Язика проковтнула чи що? — він обвів мене поглядом з голови до ніг. — Я гадав, що це пристойний заклад і сюди не пускають кого попало.

Чорт забирай, та що за день такий? Я вдихнула й мило посміхнулася у відповідь:

— Кумедно. Я щойно подумала про те саме, тому досі не можу зрозуміти, звідки тут узявся ти.

— Ах ти ж… — він різко схопив мене за светр.

У наступну мить його просто відкинуло від мене. Він відлетів до протилежної стіни і одразу почувся різкий гуркіт розбитої вази з квітами.

Мене за плече обійняла міцна чоловіча рука. Я навіть здригнулася від несподіванки, але рука на плечі не дозволила мені сіпнутися. Я перелякано підвела погляд — поруч спокійно стояв Артур.

— Страви подали, охолонуть, якщо затримаєшся на довше, — рівно відповів він.

Я перевела погляд на чоловіка, що все ще валявся на килимі, й знову на Артура.

На шум швидко прибігли офіціанти й хостес.

— Я цього так не залишу! — вигукував чоловік, підводячись.

Хостес швидко оцінила ситуацію, хоч і сама зблідла.

— Охорону! — вигукнула. — Виведіть його.

— Так, негайно виведіть його звідси з цією хвойдою! — все не вгамовувався він. — Але не думайте, що це так просто минеться вашому дешевому ресторанчику! Покличте власника!

Він продовжував кричати на розпорядницю. А вона, мушу віддати їй належне, вислуховувала все з кам'яним обличчям. Артур же стояв майже розслаблено, не відпускаючи мене. Лише напружені щелепи видавали його настрій.

За кілька хвилин з'явилася охорона разом із власником ресторану. Той чоловік одразу кинувся до них.

— Ну нарешті! — обурено вигукнув він. — Виведіть їх уже звідси!

Він потер забите плече, скривився й з новою силою накинувся на всіх довкола:

— Скільки ще я маю чекати, поки ви щось зробите? У вас завжди таке ставлення до клієнтів?

— Ксеніє, — суворо звернувся власник до хостес. — Чому це досі не владнано?

Потім повернувся до чоловіка й миттєво змінив тон:

— Андрію Юрійовичу, перепрошую. Я зараз усе вирішу...

Власник раптом осікся. Його погляд ковзнув повз чоловіка й зупинився на нас. Обличчя різко зблідло. Кілька секунд він просто стояв, ніби не вірячи власним очам.

— Виведіть його, — нарешті холодно наказав охороні.

— Що?! — чоловік аж задихнувся від обурення. — Та ви знущаєтесь?!

Охоронці вже взяли його під руки. Я провела його зловтішним поглядом, хоч і сама не очікувала саме такої розв'язки.

Він ще кричав, сипав погрозами й намагався вирватися, але за хвилину його голос остаточно стих десь у коридорі.

— Артуре Ігоровичу... — невпевнено почав власник. — Я не знав, що ви сьогодні в нас.

Артур мовчки дивився на нього. Власник нервово ковтнув.

— Вечеря за рахунок закладу. І пляшка найкращого вина. Будь ласка.

— У мене зник апетит, — спокійно відповів Артур і перевів погляд на мене. — Ходімо.

 — Артуре Ігоровичу, прошу... — власник нервово ковтнув. — Я пам'ятаю, чим це закінчилося минулого разу.

Та Артур уже не звертав на нього уваги. Він просто рушив до виходу, як і раніше тримаючи мене за плече. Я мовчки йшла поруч, усе ще намагаючись осмислити те, що щойно сталося. 

Чому валасник так різко змінився в обличчі, упізнавши Артура, і що трапилося минулого разу?

Коли ми вийшли надвір, холодний вітер одразу вдарив в обличчя. Я мимоволі здригнулася й потерла долоні, намагаючись зігрітися. Пальці Артура на моєму плечі ледь помітно напружилися.

Я підняла на нього погляд — і завмерла. Він невідривно дивився на мене, точніше, на моє зап'ястя. Там уже проступали темні сліди від чужих пальців.

Щелепи Артура стиснулися так, що на вилицях заграли жовна, а погляд став небезпечним. Таким, від якого мороз пробігав шкірою значно сильніше, ніж від вечірнього вітру.

Я інстинктивно хотіла відступити. Та замість цього він обережно взяв мої руки у свої і провів пальцем по синцю.

— Болить?

Я відкрила рота, але відповідь застрягла десь у горлі. Це ж мало б злити мене: його накази, постійний контроль, те, як він вирішує все за мене, те, як дивиться, ніби вже давно має на це право.

Але замість злості я стояла й дивилася на чоловіка, який кілька хвилин тому одним поглядом змусив власника ресторану збліднути. І який тепер тримав мої руки так обережно, ніби боявся зробити боляче.

Я різко відвела погляд. Це абсолютно нічого не змінює. Але проблема була в тому, що я сама собі вже не вірила.