20.1

Машина тихо їхала спорожнілими вулицями міста. Я більше не розмовляла з Артуром — просто не могла. І найбільше дратувало те, що мовчання було єдиним, на що я зараз здатна.

Мої пальці міцно стиснулися на тканині куртки. Тіло ще не тут, воно все ще там — у тих кількох секундах.

Чи дозволила б я зайти цьому далі, якби нас не перервали? І чому відповідь, яку я не наважуюся озвучити, злить мене? Бо це вже не питання, а вирок, який я сама собі винесла.

Але ким я для нього взагалі є і чому він поводиться так, ніби має на мене право? А найгірше, що я навіть не відштовхую його.

Я різко видихнула й закусила губу — я досі відчувала його смак. Це все неправильно, так не має бути, але все одно лишаюся поруч.

Я швидко глянула на нього з-під вій: зосереджений, холодний, небезпечний. Але чому поряд із ним моє серцебиття збивається з ритму, а думки одразу плутаються?

За роздумами я не відразу помітила, що ми зупинилися й Артур уже припаркувався. Але це не був його будинок чи квартира, в якій ми були до цього. Схоже на ресторан.

— Навіщо ми тут? — запитала майже байдуже.

— Спочатку повечеряємо, — спокійно відповів і вийшов із авто.

Звучить логічно, от тільки їжа зараз — це те, що цікавило мене найменше.

Вибравшись з авто, я зрозуміла, що наш одяг не зовсім відповідає цьому місцю. Артура це, схоже, взагалі не хвилювало.

Він упевнено повів мене всередину, і щойно ми зайшли, хостес почала мало не розкланюватися перед нами. Ну звісно — а чого ще очікувати від Артура.

— Артуре Ігоровичу, раді бачити вас знову, — промовила із робочою усмішкою, забираючи верхній одяг. — Прошу за ваш столик.

Артур упевнено пішов за хостес, я ж рушила слідом. Несподівано Артур відсунув мені стілець, а потім сів сам. Я ж лише кинула на нього короткий погляд. Невже він справді здатен на таке?

— Будь ласка, ваші меню, — промовила з придихом офіціантка, яка миттєво з'явилася біля столика, щойно ми сіли.

Передаючи меню Артуру, вона сильніше, ніж личить, нахилилася вперед і не зводила з нього погляду, на мене ж навіть не глянула.

Я закотила очі. На нього всі жінки так реагують? Дратує.

Артур навіть не взяв меню, лише коротко відмахнувся від офіціантки, як від набридливої мухи. На диво, мене потішила така його байдужість, і я одразу ж нахмурилася, зрозумівши це.

— Не потрібно. Дві ваші фірмові страви з рибою й до них пляшку Пюліньї-Монраше Прем'є Крю.

Офіціантка невдоволено підтисла губи, різко глянувши на мене.

— Як забажаєте, — кивнула вона й зникла.

Я підняла погляд, Артур уже дивився на мене.

— Не любиш рибу? — запитав, схиливши голову.

Я здивовано глянула на нього. З чого він це взяв?

— Я не…

— Для вечері ця страва підійде найкраще, — коротко відповів, навіть не дочекавшись, що я скажу.

Мої пальці міцно стиснулися. Він знову все вирішив за мене, навіть те, що я буду їсти.

— Ваше вино, — пролунало поруч мелодійним голосом.

Біля столика з'явилася та ж офіціантка. Я помітила, що верхні гудзики на її формі тепер були розстебнуті. Вона знову занадто нахилилася до Артура, демонструючи пляшку, й усім своїм виглядом фліртувала з ним.

— У мене алергія... на рибу, — кинула різко й підвелася з-за столика. — Зараз повернуся.

І, не чекаючи відповіді, пішла геть.

Я скрипнула зубами й на мить зупинилася посеред коридору. А мені яке діло до них?! Та нехай хоч зараз до нього на коліна залізе! Чому це мене повинно хвилювати? Може хоч так він відчепиться від мене.

Я прикрила повіки, провівши долонею по обличчю. Чому це мене так зачепило? Я рушила вперед, але необережно врізалася в чиєсь плече.

— Перепрошую, — кинула, навіть не глянувши, і спробувала пройти далі.

Мене боляче схопили за руку й різко розвернули.