19.3

Я голосно ковтнула слину, у горлі раптово пересохло.

— Досить, — сказав він тихо і йшлося зовсім не про рану.

Серце вдарило сильніше.

— Я не закінчила, — сказала жорсткіше, зібравшись.

Він не відпустив, лише стиснув пальці сильніше. Усе це вже виходило з-під контролю та я все одно не пручалася.

І тоді він потягнув мене до себе: єдиний короткий рух. Я не встигла зреагувати, тільки сперлася руками на його груди, щоб не втратити рівновагу остаточно. І опинилася на його колінах, обличчям до нього. Подих обірвався: між нами майже не лишилося простору.

Тепло його тіла тепер відчувалося буквально всюди. Чітке напруження під моїми долонями: м’язи під пальцями стиснулися.

Я завмерла на секунду, не знаючи, чого хочу сильніше: відсторонитися й обуритися... чи залишитися. Він не відводив погляду. Наші обличчя були зовсім близько. Його гаряче дихання ковзало по шкірі.

— Ти поранений, — видихнула я тихо, вже без тієї різкості, в останній кволій спробі достукатися до здорового глузду чи то його, чи свого.

Рука Артура ковзнула по моїй спині під тканину светра. Тепло долоні обпекло шкіру так різко, що я здригнулася і це відгукнулося в ньому: його дихання стало важчим, він сильніше притиснув мене до свого тіла. Я різко видихнула, мої пальці напружилися, сильніше чіпляючись за його плечі. Серце забилося, як скажене.

— Не треба… — почала я, але договорити я не змогла, коли він нахилився і чітким рухом підвів моє підборіддя.

Поцілунок був іншим — глибшим, не таким різким, як перший, але сильнішим. Цього разу в поцілунку вже не було стриманості.

Мої пальці самі піднялися вище — ковзнули по шкірі і стиснулися на його шиї.

Десь ще майнула думка: я повинна відштовхнути його, сказати щось, зупинити його. Я це розуміла і не зробила цього, а тоді несміливо відповіла — раніше, ніж встигла себе зупинити.

Його рука на спині почала підійматися вище, моє тіло гостро реагувало на кожен його рух, навіть незначний. Мій подих збився, думки розсипалися, як уламки скла і більше нічого вже не мало значення крім його губ, тепла тіла, нашого подиху.

Двері різко відчинилися.

— Мене послав Сергій, там... — голос обірвався.

Я не одразу відсторонилася, навіть коли зрозуміла, що ми не самі, думки ще плуталися. Він теж не відсторонився одразу. Його рука все ще була під моїм светром. Його гарячі пальці — на моїй шкірі і він не поспішав їх прибрати.

Незручна пауза затягнулася, напруга згустилася. Я відчула це першою й спробувала відсунутися, щоб підвестися. Але його рука затримала мене. Наче він вирішував — відпускати чи ні і лише за мить неохоче прибрав руку.

Я підвелася, відступаючи на крок, нервово поправила светр, але відчуття його дотику залишилося на шкірі, не зникло разом із рукою.

Той, хто зайшов, стояв біля дверей, явно не знаючи, куди дивитися.

Та Артур невідривно дивився тільки на мене, ніби крім нас тут нікого більше й не було. І від цього погляду весь мій здоровий глузд кудись зникав. Він небезпечний, увесь його світ небезпечний, але від єдиного його погляду я вже не могла мислити чітко.

Двері зачинилися так само різко, як і відчинилися. Кроки стихли в коридорі. І разом із ними обірвалася й напруга між нами.

Я стояла, не рухаючись. Серце ще билося занадто швидко, дихання не одразу вирівнювалося. Я досі відчувала його дотик під светром надто… живо.

Я стиснула пальці, змушуючи себе зібратися, повернути контроль. Повільно вдихнула і тільки тоді змогла підняти погляд.

Він уже був іншим, ніби нічого не сталося: стояв рівно, одна рука недбало схована в кишені джинсів. Погляд став холоднішим, таким, яким він дивився на рингу.

Від тієї миті не лишилося жодного сліду, і саме це вдарило найсильніше. Я навіть дихання не можу вирівняти, а він вже спокійний. Для нього це просто гра?

Мої руки стиснулися, я хотіла сказати щось колюче та щойно зустрілася з його очима знову, слова враз застрягли. Відступила на півкроку, ніби це могло щось змінити, але його погляд не відпускав, тримав впевнено, наче все вже було вирішено.

І тоді він сказав:

— Ти навіть не уявляєш, у що вплуталася.

Артур сказав це тихо, без тиску, без жодної загрози в голосі — просто як факт. У цих словах не було сумніву. І чомусь я йому повірила.