19.2

Його губи зникли так само раптово, як і з’явилися, ніби нічого не сталося.

Повітря повернулося уривком. Я вдихнула занадто глибоко й одразу пошкодувала про це: груди різко піднялися, і  в голові запаморочилося, думки розсипалися остаточно.

Я не відразу відступила, на якусь секунду залишившись там, куди він мене притягнув і мимоволі торкнулася власних губ. Дарма.

Я швидко зробила крок назад, щоб між нами знову з’явився простір, хоча б невеликий. Так я могла трохи зібрати думки до купи.

Тиша стала іншою — не напруженою, як раніше, а важкою, наче якась недомовленість зависла між нами й не збиралася зникати.

Погляд опустився на пальці, які трохи тремтіли, ледь помітно, і я стиснула їх, щоб це зупинити.

— Ти… — голос не одразу підкорився. Я коротко прочистила горло. — Ти поранений.

Прозвучало слабо й невдало, ніби це було єдине, що я змогла витягнути з усього, що щойно сталося. Я сама почула, як це прозвучало, і зненавиділа себе за це. Але відступати вже не було куди.

Я підняла погляд не на його очі, а на плече — на бинт, темний, занадто темний. Так стало простіше зосередитися.

— Сядь, — сказала коротко.

Він не відповів.

Я просто не могла зараз дивитися йому в очі. Замість цього зробила крок убік і швидко, майже механічно оглянула кімнату: барна стійка, стіл, шухляда. Аптечка мала бути десь тут. Руки рухалися швидше за думки.

— У тебе є щось для обробки? — уже спокійніше запитала.

Не чекаючи відповіді, потягнула шухляду. На щастя, аптечка таки була там. Це добре: конкретика, дії — усе, що ще допомагало тримати себе в руках.

— Якщо ні — це навіть не смішно, — тихіше, більше до себе.

Я дістала антисептик, бинти, щось ще навіть не вникаючи до кінця. Тільки б не дивитися на нього й не згадувати, як це було секунду тому.

Я повернулася до нього, вже зібрана й зосереджена, принаймні ззовні.

— Сідай, — повторила, цього разу твердіше.

Він не сперечався, просто повільно сів, не зводячи з мене погляду. Я відчула це ще до того, як підвела очі, і відразу опустила їх назад на його плече.

Так було простіше, механічні дії, що нічого не означають. Щоб виграти трохи часу, для упорядкування думок.

Я підійшла ближче і зупинилася на мить, перш ніж торкнутися його. Наче це щось змінювало і ця секунда могла повернути все назад до того, як…

Я стиснула губи й все ж підняла руку. Пальці лягли чітко на його напружене плече. Я стиснула сильніше, ніж треба — просто щоб не думати про цей момент.

— Не смикайся, — тихо сказала, хоча він і не рухався. Швидше — собі.

Я почала повільно знімати бинт, шар за шаром, але він чомусь розмотувався надто повільно. Пальці ковзнули нижче, щоб притримати край.

Його дихання збилося — ледь помітно, але я це відчула. Навіть звичайна перев'язка зараз видавалася зовсім не тим, чим мала б бути. Я затримала рух на секунду, потім ще на одну.

— Боляче? — запитала тихо.

— Ні, — коротко відповів.

Я кивнула, хоча він цього не бачив, і продовжила, вже не так рівно. Тепер я відчувала кожен дотик занадто гостро, ніби рука пам’ятала щось, що я намагалася ігнорувати. Я закусила губу до болю, щоб відволіктися.

Видихнувши, обережно відвела край тканини. Шкіра під нею була ще гарячіша.

Я різко відвернула голову, щоб не нахилятися ближче. Подих збився — дратувало. Ну поцілував. І що тепер? Заспокойся нарешті, це вже не вперше і нічого не означає.

Його плечі напружилися під моїми пальцями ще сильніше, наче це було взагалі можливо. Я це відчула і навмисно не змінила рух.

— Ти… — я почала і не закінчила, бо голос не підкорився.

Я ковтнула, намагаючись повернути контроль. Щоб не видати свого стану. Зосередься і просто оброби рану — це не так уже й складно.

Антисептик швидко опинився в руках, хоч пальці трохи тремтіли, і це вже не можна було списати на втому.

Я нахилилася ближче, щоб було зручніше працювати. Запах шкіри, металу, чогось пряного й теплого різко вдарив у ніс.

Я затримала подих, але даремно. За мить довелося видихнути. Подих вийшов майже непомітним, але відчутно ковзнув по його шкірі.

Рука Артура ледь стиснула край стільця. Я це побачила й не змогла одразу відвести погляд. Він навіть не намагався приховати реакцію.

Я різко опустила очі назад на рану і обробила її грубіше, ніж планувала.

— Терпи, — кинула коротко, навіть не піднімаючи погляду.

Навіть ці прості дотики тепер здавалися неправильними і між ними з’явилося щось зайве.

Він довго нічого не відповідав, і я прискорила рухи, ніби могла цим змінити незручну тишу. Аби це все тільки скоріше закінчилося.

Серце билося вже десь у горлі. Дихання знову збилося і приховувати це ставало дедалі важче.

Я нахилилася ближче, щоб нарешті закінчити це випробування моїх нервів на міцність — перев’язку. Між нами майже не залишилося відстані. І я б одразу ж відсторонилася, якби він не перехопив мене.

Його пальці раптом стиснули моє зап’ястя, різко зупиняючи. Я завмерла. Могла хоч спробувати відсмикнути руку, але так і не зробила цього.