19.1

Двері його кабінету глухо зачинилися за спиною.

Шум обірвався не одразу, ніби ще намагався просочитися всередину, затриматися тут хоч на секунду. Крики, свист, голоси — все це на мить зависло в повітрі, а потім різко зникло. І залишилася тиша — наче після вибуху, коли звук уже затих, а всередині ще гуде.

Я завмерла на порозі. Повітря тут було іншим — тихим після того, що було там. Ніхто не дивився, не чекав. Тільки він — уже без натовпу, без криків, без чужих поглядів.

Мені враз стало важче дихати. Я стояла нерухомо, дивлячись на нього. Як над прірвою, вагаючись зробити останній крок, бо ступивши далі — вороття не буде.

Я пішла вперед і двері за спиною залишилися закритими.

Артур же пройшов у глиб навіть не обертаючись, він уже давно вирішив, що я залишуся тут. Він зупинився біля столу спокійно, ніби нічого не сталося, ніби це не він щойно стояв посеред арени.

Светр, який він дорогою підняв із підлоги, ліг на спинку стільця. Рухи були звичні й чіткі.

Я дивилася на нього — на плече, на темну від запеченої крові пов’язку, а він навіть не глянув на неї. І саме це раптом розізлило мене найбільше. Ніби саме це зараз було головним, а не все те, що було там з ним, зі мною, довкола нас.

— Ти серйозно? — Голос прозвучав швидше, ніж я встигла подумати.

Він не відповів, навіть не обернувся, і це вдарило тільки сильніше.

— Ти міг завершити бій раніше. — Я зробила крок вперед і більше не стримувалася. — Ти міг зупинитися.

Він спокійно зняв бинт з руки, не звертаючи на мене уваги.

— І ти навіть не перевірив рану!

Цього разу голос вийшов різкішим. Я зупинилася ближче.

Він нарешті підняв голову. Погляд ковзнув по мені методично і без поспіху. Моя реакція його зовсім не здивувала.

— Ти міг зупинитися, — повторила я тихіше, але жорсткіше.

Він дивився, не перебивав, не заперечував — просто слухав і ця спокійна мовчанка дратувала найбільше. Мої долоні міцно стиснулися, це допомогло трохи опанувати емоції.

— Це не бій. Ти просто… чекав, коли він впаде.

Я не закінчила. Думка вислизнула, бо він ледь помітно усміхнувся, зовсім не весело, і це збило більше, ніж будь-яка відповідь.

Він повільно зробив крок ближче й зупинився навпроти. Спокійний погляд просто мені в очі.

— Тебе це злить.

Я здригнулася. Наче він сказав щось значно більше, ніж одне слово. Потрапив прямо туди, куди я не дозволяла собі дивитися.

На секунду все збилося — думки, дихання, ритм.

— Ні, — вирвалося занадто одразу, навіть не встигла це зупинити.

Я відвела погляд, закусивши губу. Він бачить забагато. Різкий видих допоміг трохи опанувати емоції. Я знову подивилася на Артура.

— Мене злить не те, що ти робиш, — сказала вже твердіше. — А те, як ти це робиш не шкодуючи нікого, навіть себе.

Слова пішли гостріше:

— Ти навіть не намагаєшся це контролювати. Ти просто… вирішуєш. Ідеш до кінця, навіть коли в цьому вже немає потреби.

Я зробила крок ближче й не відступила.

— Ти бачив його, — голос зірвався ледь помітно, але я не зупинилася. — Ти знав, що він уже не витримує і все одно...

Я обірвала себе різко. Стиснула щелепи. Чорт, я ж не про це хотіла сказати. 

— І ця рана, — я рвучко вказала на його плече, — тобі взагалі байдуже? Ти навіть...

Слова знову зірвалися, бо він дивився не на рану, а на мене. Від цього думки збилися ще сильніше.

— Ти думаєш, це нормально? — тихіше, але ще жорсткіше. — Те, що ти робиш? Те, як ти...

— Переживаєш. — Одне слово — тихо, спокійно.

Я завмерла, слова раптово застрягли в горлі.

— Я не... — почала надто різко, навіть не подумавши.

Він не рухався, не перебивав — просто дивився. Це шалено дратувало.

— Не перекручуй, — видихнула я різко. — Я не переживаю. Я просто… дивлюся на це й бачу, що ти...

Я замовкла, бо слова більше не складалися, бо це вже не було тільки про нього. Чорт забирай, зараз я злюся не тільки на нього.

— Ти поводишся так, ніби, — я різко вдихнула, намагаючись схопити думку, — тобі байдуже, чи витримаєш ти сам. Ніби це не має значення.

Ще крок — і між нами майже не залишилося простору.

— Ніби ти взагалі...

Я не встигла закінчити: він раптом зробив короткий рух. Його рука лягла мені на шию — не боляче, але так, що я завмерла. І наступної секунди він притягнув мене до себе.

Поцілунок вдарив так само, як і його рух: без попередження, без м’якості, без ніжності. Наче це просто спосіб змусити замовкнути.

Мої слова обірвалися на півподиху, на півдумці — на всьому одразу.

Світ звузився до цього — до тиску його губ, до того, як збилося дихання, до того, як тіло зрадницьки відгукнулося на цю грубість.

Я не відповіла — на одну коротку секунду просто завмерла.