18

Шум повернувся не одразу. Спочатку — уривками: чиїсь голоси, ще глухі, ніби проходили крізь товщу повітря, короткий сміх, чиєсь надто голосне, неприродне слово, як перевірка, чи вже можна.

Зал повільно оживав. Хтось нахилився вперед, ніби хотів побачити більше... Вони ще не відійшли, але вже хотіли продовження. Наче те, що щойно сталося, нічого не ламало. Наче це було частиною правил, і саме так мало бути.

— І отже…

Голос рефері врізався в цей гул занадто впевнено для того, що щойно сталося. Ніби на підлозі не лежало тіло і це все — просто ще один раунд.

— Сьогодні переможець може забрати будь-який приз, — вигукнув він, розпалюючи натовп ще більше.

І вони підхопили це відразу: шум піднявся вище, став живішим, грубішим. Хтось засміявся, хтось свиснув. Хтось уже щось вигукував, не дочекавшись продовження, наче це мало бути весело.

Я раптом відчула, як змінилися погляди: як люди дивилися, як вони чекали. Як у мене самої пришвидшилося дихання.

Я повільно вдихнула і тільки подумала… Тільки не знову. Думка з’явилася без жодної паніки — і від цього ще гірше. Я вже знала, чим це закінчується. І все одно встигла переконати себе, що цього разу буде інакше. Погляд сам ковзнув до нього.

Він стояв у центрі, там само, де щойно все закінчилося. Не рухався, не реагував на шум, що набирав силу навколо, наче це його не стосувалося, наче він уже вийшов звідти — з бою, з цього місця, від усіх них, але це було неправдою. Я відчула це шкірою. Він був тут повністю і просто чекав.

Пауза затягнулася. Натовп уже почав нетерпляче гудіти голосніше. Дехто вигукував щось, інші стали свистіти, ще хтось засміявся. Та Артур не реагував — просто стояв і дивився, не на когось конкретно, а наче крізь людей. І саме це тримало всіх на місці.

Я стиснула пальці. Це все було неправильно. Це все було неправильно. І я все одно чекала, що він зробить далі.

І все ж… я не хотіла, щоб він обрав когось іншого. Думка прийшла тихо, майже непомітно: тільки не іншу. Я різко вдихнула. Ненавиджу це.

Плечі напружилися самі. Я відчула, як серце збивається з ритму — не від страху, точніше, не тільки від нього.

Натовп чекав його рішення. А він розтягував цей момент. Даючи їм рівно стільки, щоб вони не змогли відвернутися, щоб дивилися, щоб чекали.

Щось змінилося ще до того, як він ворухнувся. Раніше, ніж щось змінилося зовні. Це було в повітрі, у самій паузі, у тому, як раптом стало тихіше, хоча ніхто не замовкав повністю. Я вже знала і не змогла відвести погляд.

Пауза затягнулася ще на мить, наче він давав їй оформитися до кінця, стати реальною, змусити всіх відчути її повністю — перш ніж зламати.

Нарешті Артур злегка нахилив голову, майже непомітно, і тоді сказав:

— Мій приз я вже обрав, — тихо, без тиску і без жодної гри, наче це не рішення, а щось давно вирішене.

Шум на секунду спіткнувся. Натовп ніби не одразу зрозумів, що сталося. Слова були надто простими для того, що вони означали.

Я відчула це раніше, ніж побачила. Як напруження в повітрі змінило напрям. Я ще не підняла очей, а всередині вже все стиснулося. Тільки не…

Я не закінчила думку, бо це вже сталося. Його погляд знайшов мене. Не хижо, як тоді, а спокійно, ніби він не шукав, а завжди знав, де я стою.

Серце вдарилося сильніше — раз, другий. Я відчула мить полегшення чи то навіть радості. Бо хотіла саме цього?

Чорт забирай, ні! Це неможливо...

Чи може це те, що я насправді хочу, тільки боюся зізнатися навіть собі. Я злякалася по-справжньому, і не того, що тут щойно сталося, а того, як цей чоловік впливав на мене. Я ж бачила на власні очі, який він, на що здатен та все одно...

Мої пальці стали холодними, я нервово ковтнула, але так і не відвела очей.

Артур же дивився прямо на мене і в цьому погляді не було жодного запитання, жодного сумніву. Лише те саме, що й тоді — рішення.

Усе навколо знову відійшло кудись убік, звузившись до цієї єдиної миті, але тоді я намагалася втекти з цього моменту. Зараз же залишилася сама і не зрушила з місця.

На секунду натовп завмер, доки не зрозумів сенс сказаного. А тоді, ніби нарешті усвідомивши, усі заворушилися та шум не вибухнув одразу.

Вони дивилися на мене і на нього, і між цим було щось нове — не просто цікавість чи азарт, а напруга. Щось, що вже не можна було назвати розвагою.

І тоді я відчула це шкірою, як навіть сам простір довкола розходиться для нього.

Він рушив, не демонстративно, просто зробив перший крок до мене, і натовп відреагував одразу, але інакше, ніж тоді: не хвилею, що штовхає, не хаосом. Вони розступалися свідомо, швидко відходячи з його дороги, наче не хотіли опинитися занадто близько.

Йому ніхто не перегороджував шлях, він невідворотно наближався до мене. З кожною миттю усе ближче, а я стояла нерухомо, просто очікуючи.

Серце билося гучно, але рівно. Дихання — контрольоване. Я відчувала кожен його крок ще до того, як встигала його побачити.

Я вже стояла тут, але тоді мене не випускали, підштовхували до нього. Світ розпадався на шматки, і я не встигала за ним, зараз же — ні.

Зараз я була тут повністю і саме тому було гірше. Я могла піти, зробити крок назад — зараз, просто зараз. Руки різко стиснулися в кулаки і так само миттєво розслабилися. Я залишилася стояти непорушно і просто чекала.

Артур майже був біля мене. Світло чітко виділило його силует. Його тінь ковзнула по підлозі, зупинилася біля моїх ніг. Останній крок, і він був поруч. Надто близько, як і тоді. Артур зупинився навпроти.

Я повільно підняла погляд і свідомо зустріла його. Зовні не змінилося нічого, а насправді — все. Він дивився так само, але тепер я знала, що це означає, що це завжди означало.

Його рука піднялася без різкості. Пальці торкнулися мого зап’ястя. Знайоме відчуття: міцно, без болю, без вибору.

Я не здригнулася, не відступила — лише відчула, як щось усередині стискається сильніше й не відпускає.

Він нахилився трохи ближче. Його голос прозвучав тихо, тільки для мене.