17.2

Натовп ревів від захвату. Мене від цього звуку знудило. Це було неправильно. Так не повинно бути. Я це знала і все одно дивилася.

Артур зробив крок вперед майже спокійно, наче тепер часу було достатньо. Суперник з останніх сил підняв руки, запізно, занадто високо, занадто очевидно. Артур пробив захист так, ніби його не було. Тіло іншого здригнулося, з його легень болісно вирвалося повітря.

Я мала бачити кров, втому, біль, а натомість бачила тільки його. Те, як він рухався. Як прораховував кожен крок раніше, ніж суперник встигав його зробити. Від цього ставало страшно.

Я широко розплющила очі. Це відчуття прийшло раніше, ніж думка, і саме тому вдарило сильніше. Мені це… сподобалося. На коротку, гостру, неприпустиму секунду я відчула задоволення.

Ні. Цього не може бути. Я різко вдихнула, сильно закусивши губу, аж до болю, наче це могло щось змінити.

Артур знову завдав удару. Суперник вже не встигав навіть падати правильно. Рухи ламалися й розсипалися — це був неминучий кінець.

Артур це бачив краще за всіх і все одно продовжував. Без жодної причини, окрім… того, що він міг.

Натовп шалів. Крики стали гучнішими, грубішими, майже надривними. Хтось сміявся, хтось уже не міг встояти на місці.

Страх стискав мене зсередини, і я інстинктивно відступила на півкроку назад. Я боялася Артура. Це вже не було схоже на бій.

Суперник похитнувся. Цього разу — не втримався. Коліно глухо вдарилося об підлогу. Руки запізно пішли вниз, ніби тіло вже не встигало за власними рухами.

Він не підвівся одразу і натовп це відчув. Шум піднявся різкою хвилею, вимогливіше, ніж до цього.

— Все! Закінчуй!

— Давай!

Пальці боляче впивалися в долоні та я не помічала цього, все міцніше стискаючи руки. 

Суперник підняв голову, його очі вже були порожні.

Я не зналася на боях, але навіть мені було зрозуміло: він уже програв. Просто залишався на ногах, наскільки це ще було можливо.

Артур стояв перед ним не рухаючись. Зависла коротка пауза, але тепер навіть натовп чекав. Усі затихли, не повністю — трохи, наче теж чекали уже не результату, а моменту.

Я відчула, як всередині усе стискається, мої пальці похолонули.

— Зупинися, — прошепотіла лише одними губами, — просто зупинися.

Не тому, що шкодувала його. Саме це й лякало.

Артур нахилив голову, ледь помітно роздивляючись, ніби оцінював не силу, а стан — наскільки ще вистачить. І це… було найгірше, бо в цей момент стало ясно: він вирішує не чи, а коли.

Суперник спробував підвестися. Рух невпевнений, його ноги майже не слухалися. Він таки піднявся на півросту й хитнувся.

Цього було достатньо, щоб усе закінчити одним ударом: швидким, чітким, чистим. Артур мить не рухався, дав йому ще секунду.

Натовп знову нетерпляче загудів. Роздратування наростало.

— Ну ж!

Я відчула, як стискаю пальці ще сильніше. Це вже було жорстоко.

Суперник підняв голову вище. Очі на секунду сфокусувалися, подивилися прямо і в них не було нічого, окрім порожнечі.

Артур повільно зробив крок уперед і тоді різко вдарив. Занадто жорстко і остаточно. Тіло суперника зірвалося вниз і впало на ринг, як безвольний мішок: вже без опору, без спроби втриматися, без нічого.

Глухий звук удару об підлогу і на секунду тиша, а потім — вибух: крики, свист, руки в повітрі, чужі голоси, що накочували хвилею.

Артур же стояв над ним спокійно, наче нічого не сталося, наче це було рівно те, що мало статися.

Після цього бою я вже не могла дивитися на нього так, як раніше. Він міг зупинитися набагато раніше і все одно не зупинився. А я так і не відвела погляд. Мене налякало, наскільки сильно це мене зачепило.

Шум обірвався не одразу. Він спочатку тріснув, розсипався на уривки — крики, сміх, окремі голоси, що втрачали силу. А потім ніби хтось різко приглушив усе одразу. Наче повітря ще пам’ятало удари, але вже не пропускало звуки.

Лише за кілька секунд уже ніхто більше не кричав. Люди дивилися на нього інакше, зовсім не так, як до бою. Уже не було азарту, жадоби — тільки обережне очікування.

Хтось відвів погляд першим. Хтось ледь помітно зробив крок назад. Хтось завмер, ніби намагаючись не привертати уваги. Хтось дивився на нього відкрито — з тим самим жадібним інтересом, що й раніше, але під ним тепер було щось інше: розуміння і трохи більше страху, ніж до цього. Наче після бою вони отримали чергове підтвердження його влади.

Він стояв у центрі і не рухався. Плечі рівні, дихання вже спокійне, наче це не він щойно… наче це не вимагало від нього нічого.

Світло різало різкіше, лягало на його шкіру, на лінії м’язів, на сліди бою. Він коротко провів рукою по обличчю, наче стирав щось зайве.

Його погляд ковзнув убік по людях, поверх них, наче він нікого не бачив і водночас — бачив усіх. А потім остаточно зупинився на мені. Тіло напружилося і стало важко дихати.

Я зараз могла відвести погляд. Це було б правильно, але свідомо не зробила цього. Просто стояла й дивилася у відповідь. І щось у цьому погляді було іншим, ніж у першу нашу зустріч — щось глибше і гірше.

На мить мені здалося, що весь цей бій був не для них.