17.1

Я не хочу звикати до цього.

Ця вперта думка так і залишилася всередині, але нічого й не змінила.

— Це він? А та дівчина... це ж його трофей з минулого бою? — прозвучало ледь чутно десь зліва.

— Тихіше… — знервовано шикнув хтось. — Це ж Вирок. Жити набридло?

Я не дивилася. Не хотіла давати їм більше, ніж уже показувала своєю присутністю, але чула.

— Він сьогодні виходить? — запитав здивовано чоловічий голос трохи попереду.

— Якщо так… комусь не пощастило, — відповів йому інший.

Я ковзнула поглядом уперед на Артура — жодної реакції. Наче він не чув або не вважав це чимось, що варте уваги.

Вони не просто чекають бою. Вони чекають саме його.

Я сильно стиснула пальці, що нігті боляче впилися в долоні. Це місце було неправильним, люди — теж, а найгірше тут був саме він.

Я не повинна бути тут, маю піти. Думка була чіткою, логічною й абсолютно марною. Він не відпустить, але і я вже зайшла надто далеко. Тому просто зробила ще один крок вперед, а за ним наступний.

Арена відкрилася різко — світлом, шумом і десятками поглядів, які накрили відразу. Люди стояли щільно, плечем до плеча. Хтось нахилявся вперед. Хтось уже щось кричав. Усе це трималося на одному — очікуванні.

Він недбало стягнув светр через голову. Короткий звичний рух, наче це не мало значення. Тканина ковзнула вниз на підлогу і залишилася там. Ніхто не підійшов її підняти.

Я затримала погляд на його плечі. Там, де ще вчора була свіжа рана. Пов’язка була занадто темною. Він навіть не перевірив її, не торкнувся, наче її не існувало.

Щелепи самі стиснулися і я різко видихнула. Це було нерозумно, а його це не хвилювало. Він повністю ступив у світло і тоді я це побачила. У ньому не залишилося сумнівів, наче все вже було вирішено.

Я поглянула на його суперника, він уже стояв навпроти: вищий, масивніший. Плечі підняті, щелепи стиснуті — напружений до межі.

Він дивився на Артура і не витримував. Погляд зривався, йшов убік, повертався, знову зривався. Наче дивитися прямо було… занадто.

Я затримала дихання. Вони боялися: його суперник та й усі присутні тут. Не шуміли, не кричали про це, але це було видно у рухах, у паузах, у тому, як люди стояли трохи далі звичного.

І в якусь мить мені здалося, що так і має бути. Думка прийшла різко — і одразу налякала мене. Чорт, ні. Як це може бути правильним?

Артур же просто зробив ще один крок вперед ближче до центру і зупинився без жодного зайвого руху, чи погляду вбік, наче навколо нікого не було. Наче зараз існував тільки бій і він.

Я зловила себе на тому, що дивлюся занадто довго і не відводжу погляду. Саме у цьому й була проблема. Я змусила себе кліпнути, повільно вдихнути, але й це зовсім не допомогло.

Поступово глядачі стихали, натовп уже не вирував. Усі майже повністю завмерли і в якийсь момент залишилося тільки одне — очікування удару.

Артур не рухався, суперник — теж. Між ними зависла коротка мить і відчуття, що зараз почнеться.

Пауза зламалася раптово. Просто в якийсь момент він рушив занадто швидко, щоб це виглядало як початок.

Перший удар я навіть не встигла побачити — тільки глухий звук. Тіло іншого хитнулося назад, ніби його смикнули за невидиму нитку. І натовп вибухнув: крики, свист, чиїсь голоси. Усе змішалося в один жадібний шум.

Артур не зупинився. Другий удар пройшов уже чіткіше, потрапив точно в щелепу, туди де болить сильніше, ніж здається. Суперник спробував відповісти — запізно, рух зірвався на півдорозі. Він не давав йому часу, жодної паузи, жодного простору, щоб зібратися.

Я відчула, як напружуються плечі, як пальці впиваються в долоні — це було занадто. Занадто… правильно.

Суперник відступив на крок, але підняв захист запізно. Він ловив удари, та всеодно не встигав за Артуром.

— Давай! — хтось крикнув поруч.

— Добий його!

Я здригнулася. Слова вибили повітря з легень, ніби я сама відчула той удар.

У його рухах не було нічого зайвого. Жодного ривка, жодної метушні. Наче результат був вирішений ще до першого удару.

Я спробувала відвести погляд, але не змогла, щось тримало мою увагу саме на ньому. І я раптом усвідомила: дивлюся не тому, що він змусив. Моє тіло відмовлялося коритися і я навіть подалася трохи вперед.

Суперник спробував піти вбік, зірвати ритм, вирвати секунду, але знову не вийшло. Артур перехопив його ще до руху. Удар — і суперник знову невдало хитнувся, занадто відкрився.

Бій давно закінчився — тільки не для Артура. Я зрозуміла це по тому, як його суперник дихав, як рухався, як дивився — вже не вперед, а кудись повз.

Артур міг уже зупинитися. Я точно це бачила, а найгірше було розуміння, що Артур теж це знав і не зупинився. 

Суперник почав запізнюватися. На пів секунди. Потім на цілу. Руки ще піднімалися для захисту, але вже не встигали. Один удар відкинув його назад. Другий змусив перечепитися через власні ноги.