16.2

Двері знову відчинилися і цього разу різкіше. Зайшов молодий хлопець, відчувалося його сильне роздратування.

— Це що за хрінь? — кинув він, навіть не зайшовши до кінця.

Я інстинктивно перевела погляд на Артура. Він не підвівся, не змінив пози, навіть не поспішив відповідати. Просто подивився і хлопець на секунду завмер напружившись, але не відступив.

— Ти міняєш пари в останній момент? Це не… — він не договорив, запнувшись.

Артур ледь нахилив голову й рівно запитав:

— Ти закінчив?

— Я просто кажу, що... — хлопець стиснув щелепи.

— Ти виходиш, коли я кажу, — мовив з натиском Артур. — І проти кого я кажу.

У кімнаті повисла неприємна тиша.

— Не подобається — вихід там. — Кинув наостанок Артур без жодної емоції і саме тому це прозвучало жорсткіше.

Хлопець дивився ще секунду. Зрештою відвів погляд, здавшись і вийшов не промовивши більше нічого.

Я не відразу відвела погляд від зачинених дверей. А коли повернулася обличчям до Артура, він уже спокійно дивився на мене, наче нічого й не сталося. Але не для мене.

Я дивилася широко розплющеними очима на нього. Ось тепер уже остаточно впевнилася, що він не просто боєць, а той, хто вирішує: коли, як і для кого.

Артур повільно підвівся, скинув куртку на спинку крісла. Рухався спокійно й звично, ніби робив це сотні разів. Тут усе крутилося навколо нього.

— Тебе кличуть, — сказав той чоловік біля дверей і вийшов.

Артур лише кивнув у відповідь. Я зробила крок вперед раніше, ніж встигла подумати.

— Ти серйозно?

Він подивився. Я зловила цей погляд і витримала його.

— У тебе рана, — додала тихіше. — Вчора ти ледве стояв.

Я не договорила, але він звісно зрозумів. Його губи ледь помітно смикнулися.

— Думаєш, це щось змінює? — запитав злегка схиливши голову, наче ми говоримо про дрібницю.

— Це нерозумно, — видихнула.

Він зробив крок ближче, зупинившись майже впритул.

— Це демонстрація, — тихо промовив, пильно вдивляючись мені в обличчя. — Для тих, хто дивиться і для тих, хто сумнівається.

Він взяв мене за підборіддя і трохи підвів голову, щоб я дивилася на нього. Я мовчала, тільки мої пальці стиснулися міцніше.

— Хвилюєшся за мене? — запитав ледь чутно, нахилившись трохи ближче.

Я на секунду завмерла, розгубившись, бо в його очах майнула нова емоція. Це була не насмішка і не холод, та я не встигла вловити що ж саме. Але це збило більше, ніж усе інше до цього.

Я нахмурилась, усе так само не сказавши нічого, бо відповідь була і мені зовсім не подобалася.

Він затримав погляд ще мить, очікуючи, а потім відступив.

— Ходімо, — кинув уже спокійно.

Він відчинив двері і вийшов з кабінету у вируючий натовп. І цей хаос різко вдарив по мені, поглинувши остаточно. Звуки стали гучніші, світло різкішим, рух жорсткішим.

Я зробила крок всередину і зрозуміла, що мене лякало не це місце, а те, як я реагувала на нього.

Артур не дивився на людей, він дивився вперед і йшов. Наче це місце підлаштовувалося під нього.

— Це вона? — хтось шепнув поруч зі мною, нахилившись до іншого.

Сказано ледь чутно, але я почула. Та не встигла відреагувати, як раптово втрутився Артур.

— Дивись під ноги, — кинув він різко, не підвищуючи голос. 

І той чоловік одразу відступив без заперечень.

Я завмерла на мить. Артур вирішує навіть, як тут говорять, як дивляться і як дихають. Досі я не мала навіть приблизного уявлення про нього. Та й чи маю зараз?

Артур нарешті обернувся, подивившись прямо на мене, ніби щось перевіряв. Я витримала його погляд і не відвела очей. Його губи ледь помітно смикнулися в подобі якоїсь посмішки чи відмітки, що я пройшла.

Він нахилився до мене. Його голос прозвучав біля самого вуха, лоскочучи гарячим подихом:

— Сьогодні ти дивишся уважніше.

Я не встигла нічого сказати, як він уже відступив і пішов впевнено далі до арени. А я залишилася стояти із збитим диханням серед розпаленого натовпу, що жадав крові.

І саме тоді зловила себе на думці — я не хочу звикати до цього.