15.2

— Зберися, — прошепотіла собі.

Стиснула край раковини сильніше. Маніпулятор чортів. Та він же навмисно! Це для нього гра. А я…

Різко видихнула і злісно закрутила воду. Холод нарешті пробився крізь шкіру. Вирівнявши дихання, змусила себе рушити за ним.

Він уже чекав у кімнаті. Сидів розслаблено на краю дивана, наче нічого не сталося. Наче кілька хвилин тому не залишив мене стояти біля раковини, ледве дихаючи.

— Аптечка в шафі, — кинув коротко.

— Де саме? — запитала рівно.

— Побачиш.

Я стиснула щелепи, вперто не дивилася на нього. Мовчки підійшла й дістала її й трохи зарізко поставила на стіл.

Артур не рухався, не допомагав, просто сидів, чекав і спостерігав. Я зрозуміла: йому потрібно щоб я сама це зробила. Що ж гаразд, більше в тебе не вийде так легко збентежити мене, принаймні я на це сподіваюся.

Я підняла руки до краю його футболки. На секунду завмерла, коли пальці торкнулися тканини, тепла його тіла.

Я потягнула футболку вгору, тканина ковзала занадто повільно. Щоб зняти її повністю довелося нахилитися ближче, майже притиснутися до нього.

Подих Артура змінився: рваний видих зовсім поруч із моїм обличчям. Я підняла погляд і наші очі зустрілися. Це було занадто відверто.

— Продовжуй, — сказав він тихо. І знову прозвучало не як прохання.

Я стрімко стягнула футболку з його плеча. Можливо, занадто різко і відступила на крок, наче це мало повернути мені контроль.

— Сиди рівно, — сказала коротко, не відвівши очей.

Дозволила собі подивитися на нього так, ніби це я тут вирішую. Він ледь помітно посміхнувся. Цього вистачило, щоб я зрозуміла — ні. Я лиш скрипнула зубами.

Та я не могла просто здатися, тож відкрила аптечку, дістала бинт і антисептик, руки працювали майже впевнено. Поки я не нахилилася ближче і не відчула тепло його тіла надто чітко, ледь торкнувшись пальцями шкіри. Але намагалася дивитися тільки на рану, лише на неї.

— Ти завжди така… уважна? — тихо сказав він.

Я стиснула зуби.

— Ти завжди такий… нестерпний?

Він тихо видихнув, майже засміявшись, і через це я знову збилася. Бинт трохи з’їхав. Я вилаялася подумки.

— Спокійно, — сказав він.

Я все ж підняла погляд, але це було помилкою. Уся моя зібраність миттєво розсипалася. Його очі були на мені: не на рані, не на моїх руках — на мені. Я завмерла лише на секунду, але він помітив.

— Ти нервуєшся, — тихо.

— Ні, —  відповіла занадто швидко.

Він нахилився трохи вперед, зненацька скоротивши відстань.

— Брешеш, — сказав ледь чутно.

Я різко затягнула бинт, можливо, занадто сильно.

— Тоді не рухайся, — сказала холодніше.

Він не відповів, але в наступну секунду його рука накрила мою і я завмерла. Його пальці стиснули моє зап’ястя не грубо, але так, щоб зупинити, щоб я не змогла продовжити.

Я повільно підняла погляд. Його очі були навпроти, зовсім близько.

— Обережніше, — сказав тихо.

Наче справа була лише в рані, наче не він щойно зупинив мене посеред руху. Я спробувала ледь помітно відсмикнути руку — перевірити.

Він не відпустив, навпаки трохи сильніше стиснув пальці. І повів великим пальцем по внутрішній стороні мого зап’ястя. Майже недбало, але від цього руху в мене перехопило подих.

— Відпусти, — сказала тихіше, голос підвів.

Він нахилився ближче, не відпускаючи.

— Ти ж сама хотіла допомогти, — майже пошепки.

Я стиснула зуби, зібравшись.

— І допомагаю, — відповіла вже різко.