Розділ 15

Вероніка

Він повільно нахилився вперед, не розриваючи зоровий контакт. Кров глухо застукотіла у скронях — Артур стояв зовсім близько, а на мені була тільки його сорочка.

Я інстинктивно відхилилася, теж не відводячи погляду — просто не в силі відірватися.

Мої губи ще пам’ятали його смак. Майнула дурна думка: він не збирається зупинятися на поцілунку.

Артур навис наді мною. І потягнувся вище — не до мене, а до шафки. Швидко дістав дві тарілки і поставив їх біля мене на стільниці.

— Сідай, — сказав тихо.

Я кліпнула кілька разів, не одразу зрозумівши сказане. І те, що він усього лише діставав посуд, а я навіть не спробувала відійти.

— Яйця охолонуть.

Я вловила ледь помітну посмішку. Я шумно видихнула, лише зараз усвідомивши, що не дихала, і рвучко потягнулася до тарілок — пальці ледь не зісковзнули з краю.

Та чорт забирай!

Міцно стиснула щелепи, змушуючи себе рухатися повільніше. Наче це дрібниця і я не здригнулася кілька секунд тому.

Відчула на собі його пильний погляд, але не подивилася у відповідь. Точно не зараз. Спокійно розвернулася до столу і поставила тарілки рівно й акуратно. Тільки коли випрямилася — наші погляди перетнулися і я застигла на місці.

— Виделки у шухляді, — сказав він. — Третя зліва.

Я моргнула.

— Де?

Він трохи нахилив голову, ніби оцінював мене. Його кутики губ ледь сіпнулися.

— Третя зліва, — чітко промовив кожне слово, не відводячи погляду.

Щоки стали гарячими. Я мовчки розвернулася і пішла до шухляд і, як на зло, відкрила не ту. Ну звісно, помилилася у такій дрібниці і саме тоді, коли він пильно дивиться.

Злість різко спалахнула всередині — на себе, на нього, на те, як легко гублюся поруч із ним. Я рвучко дістала виделки, стискаючи їх сильніше, ніж потрібно.

Чому я підкоряюся?

Ця думка з’явилася надто неочікувано і тільки додала роздратування. Я повернулася до столу й поклала перед ним виделку. Наші пальці ледь торкнулися і від цього дотику, шкірою ніби пробіг струм. Я одразу ж відсмикнула руку і поспішно підняла погляд. Відразу ж пошкодувала — він дивиться на мене.

Я першою опустила очі, сідаючи навпроти і нервово схопила виделку.

— Їж, — пробурмотіла стиха. Більше собі, ніж йому.

Погляд тільки у тарілку і нікуди більше. Зосередилася на їжі: на текстурі, на смаку, на будь-чому, що не він. Хоч це й не спрацювало. Його присутність не зникла. Навпаки — те, як він не поспішав, дивився, тиснув і це навіть не торкаючись.

Чому він так діє на мене? Я ж не якась юна школярка. І все одно гублюся, наче мені знову сімнадцять.

Ми їли мовчки та сніданок швидко закінчився. Довелося підвестися з-за столу — єдиного мого захисту.

— Я помию, — сказала тихо, вже забираючи тарілку, ніби це єдине, що мало значення.

Лише б не стояти поруч, не відчувати це напруження між нами.

Вода ввімкнулася раптово і звук глухо вдарив по тиші. Я підставила руки під струмінь. Холодна — добре, хай трохи приведе до тями.

Я вже майже переконала себе, що все під контролем, коли відчула його позаду. Його присутність накрила раніше, ніж я обернулася.

Він підійшов ближче. Поставив тарілку поруч із моєю. Його рука впевнено лягла на край раковини з іншого боку. Я знову опинилася між ним і стільницею. І від його близькості завмерла.

Вода текла крізь пальці, але я перестала її відчувати. Його дихання ледь-ледь торкнулося моєї шиї і шкірою відразу прокотилася хвиля мурашок.

Я міцно стиснула губи, щоб повернути хоч якийсь контроль. Не рухатися, тільки не рухатися, але навіть так я вже знала, що буде далі.

Тонка тканина сорочки ковзнула по плечу, коли я трохи нахилилася вперед — відчуття загострилися і на додачу на мені його повільний і важкий погляд.

— Вероніко… — тихо, майже біля самого вуха.

Я заплющила очі і в ту ж секунду зрозуміла — це помилка, бо стало ще гірше: відчутніше, гостріше, небезпечніше.

— Потрібно перев’язати рану, — його голос неочікувано прозвучав зовсім спокійно.

Я різко відкрила очі. Він уже відійшов, наче все під контролем. Наче кілька секунд тому він не стояв так близько, що я перестала дихати.

Коли я обернулася, він уже був у дверях кухні і спокійно дивився на мене.

— Допоможеш. — Не питання.

Я нічого не відповіла, а він і не чекав, просто вийшов. І я залишилася стояти біля раковини з мокрими руками, з прискореним диханням, зі щоками, що палають.

— Зберися, — прошепотіла собі.

Стиснула край раковини сильніше. Маніпулятор чортів. Та він же навмисно! Це для нього гра. А я…

Різко видихнула і злісно закрутила воду. Холод нарешті пробився крізь шкіру. Вирівнявши дихання, змусила себе рушити за ним.

Він уже чекав у кімнаті. Сидів розслаблено на краю дивана, наче нічого не сталося. Наче кілька хвилин тому не залишив мене стояти біля раковини, ледве дихаючи.

— Аптечка в шафі, — кинув коротко.

— Де саме? — запитала рівно.

— Побачиш.

Я стиснула щелепи, вперто не дивилася на нього. Мовчки підійшла й дістала її й трохи зарізко поставила на стіл.

Артур не рухався, не допомагав, просто сидів, чекав і спостерігав. Я зрозуміла: йому потрібно щоб я сама це зробила. Що ж гаразд, більше в тебе не вийде так легко збентежити мене, принаймні я на це сподіваюся.

Я підняла руки до краю його футболки. На секунду завмерла, коли пальці торкнулися тканини, тепла його тіла.

Я потягнула футболку вгору, тканина ковзала занадто повільно. Щоб зняти її повністю довелося нахилитися ближче, майже притиснутися до нього.

Подих Артура змінився: рваний видих зовсім поруч із моїм обличчям. Я підняла погляд і наші очі зустрілися. Це було занадто відверто.

— Продовжуй, — сказав він тихо. І знову прозвучало не як прохання.

Я стрімко стягнула футболку з його плеча. Можливо, занадто різко і відступила на крок, наче це мало повернути мені контроль.

— Сиди рівно, — сказала коротко, не відвівши очей.