14.2

Вероніка дуже повільно поставила чашку на стільницю. Наче раптом зрозуміла, що тримати її більше немає сенсу.

Наші погляди знову зустрілися, вона не відвела очей. Її зіниці повільно розширилися. Не варто було цього робити, і все одно я не відступив.

— Вероніко, — тихо сказав.

Між нею і дверима стояв я. Вона нічого не відповіла, тільки ковтнула.

Мій погляд ковзнув по її обличчю, волоссю, яке ще не встигло висохнути, і коміру моєї сорочки на її плечах.

Вона помітила це. Її пальці інстинктивно стиснули тканину на грудях, наче раптом згадала, що на ній.

— Артур… — моє ім’я прозвучало тихіше, ніж вона, мабуть, хотіла.

Я зробив ще півкроку. Тепер між нами зовсім не залишилося простору. Я відчув її тепле, нерівне дихання.

Вероніка не відступила, але її спина ледь торкнулася краю стільниці. Наче вона тільки тепер зрозуміла, що відступати більше нікуди.

Мій погляд знову піднявся до її очей.

— Ти зараз підеш? — тихо запитав я.

Вона повільно похитала головою. Це був майже непомітний рух, але я побачив і цього вистачило. Я нахилився і на секунду зупинився, даючи їй шанс відступити.

Її губи були теплі й м’які.

Кілька секунд вона не рухалася, ніби не очікувала, що я справді це зроблю. Та раптом її пальці схопилися за мою футболку, стиснули тканину і вона відповіла без паузи.

Поцілунок вийшов коротким, нерівним, наче ми обидва не зовсім розуміли, що робимо. Але коли я відчув, як вона трохи піднімається назустріч — щось у мені різко клацнуло.

Я притягнув її ближче, і моя рука опинилася на її талії. Тонка тканина сорочки майже не заважала відчути тепло її шкіри. Вероніка тихо вдихнула. Від цього звуку всередині щось небезпечно стиснулося.

Я поцілував її знову повільніше, глибше. І на секунду забув про все інше: про кухню, сніданок, про те, що мені взагалі не варто цього робити.

Її пальці ковзнули вище по мої грудях і саме тоді рана нагадала про себе. Біль різко прострілив під ребрами, повертаючи в реальність. Подих зірвався.

Вероніка одразу відчула це.

— Тобі боляче. — Це було не питання.

Я відступив на півкроку. Її руки все ще трималися за мою футболку. Наче вона сама не зрозуміла, що робить.

Кілька секунд ми просто дивилися одне на одного. Її щоки були трохи рожеві, дихання швидке. На моїй кухні, у моїй сорочці. Я провів рукою по обличчю і тихо видихнув.

— Чорт.

Вероніка ледь нахилила голову.

— Я сказала, що тобі не можна напружуватися. — У її голосі з’явилася та сама вперта нотка, яку я вже встиг помітити.

Я подивився на неї довше, ніж слід було.

— Ти зараз серйозно?

Вона знизала плечима.

— Хтось же має думати головою.

Я тихо хмикнув. Ще кілька хвилин — і я не зупинюся.

— Сніданок, — сказав я рівно, киваючи на сковорідку. — Пам’ятаєш?

Вероніка подивилася на плиту, потім знову на мене і раптом ледь помітно усміхнулася.

— Так.

Але відступати ніхто не збирався. Я дивився на неї і цього разу не було ні причини, ні бажання зупинятися.

Вона теж це зрозуміла. Я бачив це в її очах, у тому, як вона завмерла, як трохи сильніше стиснула край моєї футболки.

Чекала або боялася — різниці майже не було.

Я зробив крок вперед. Мій погляд ковзнув по її губах і зупинився. Я нахилився ближче настільки, що відчув її нерівний подих. Ще секунда, і я вже точно не зупинюся.