13.2

Він злегка ворухнув плечем, перевіряючи пов’язку.

— Нормально, — сказав тихо і знову подивився на мене.

З якоїсь причини від цього погляду стало несподівано важко дихати. Я відвела очі першою.

Поспіхом почала складати бинти назад до аптечки, намагаючись зайняти руки. Пальці трохи липли від антисептика.

Я вже збиралася закрити кришку, коли помітила, як Артур ледь помітно повів плечем. Рух був майже непомітний, але після нього він міцно стис щелепи.

— Болить, — тихо сказала я.

— Ні, — відповів одразу, не роздумуючи.

Я підняла на нього погляд. Його обличчя залишалося спокійним, але м’язи біля щелепи були напружені.

— Тобі потрібне знеболювальне.

Я швидко переглянула аптечку ще раз: бинти, антисептик, пластир і нічого більше.

— Тут немає нічого, — пробурмотіла я.

Він злегка знизав плечима.

— Переживу.

Я мовчки дивилася на нього.

— Я трохи розуміюся на масажі, — сказала нарешті. — Є точки, які можуть зняти біль.

Він підняв брову.

— Серйозно?

— Так.

Я вже пожалкувала, що сказала це. Це звучало дивно навіть для мене самої.

— Це допомагає розслабити м’язи, — тихіше додала я. — Хоч трохи.

Він мовчав вивчаючи мене поглядом. Його очі опустилися до моїх рук і знову піднялися до мого обличчя.

— І ти пропонуєш це мені?

— Якщо дозволиш.

Тиша затягнулася, я не рухалася відчуваючи ніяковість.

— Добре, — нарешті він видихнув.

Я усе ще сторожко зайшла йому за спину. Плечі Артура були напружені, ніби він досі тримав у собі кожен рух, кожен удар цієї ночі. Я поклала пальці біля основи його шиї й злегка натиснула на точку, яку пам’ятала.

Спочатку він навіть не поворухнувся, тому я трохи змінила тиск і натиснула ще й біля ключиці. Його плечі раптом ледь помітно опустилися, наче щось у ньому відпустило.

Я працювала обережно, натискаючи на кілька точок уздовж шиї й плеча. Його шкіра була гарячою під моїми пальцями. На секунду я подумала, що роблю щось неправильно. Можливо, уже забула як це робиться?

Але за мить він тихо видихнув і заплющив очі. Я завмерла, а він одразу розплющив очі знову, ніби сам усвідомив цей момент.

— Продовжуй, — сказав коротко.

Я кивнула, хоча він не міг цього бачити. Мої пальці знову торкнулися його плеча, цього разу його м’язи розслабилися швидше. Між нами зависла дивна, надто щільна тиша.

— Ти добре це вмієш? — раптом запитав він.

— Трохи.

Я відчула, як його погляд ковзнув до моїх рук.

— Корисна навичка.

— Для людей, які постійно вплутуються у стрілянину?

Ледь помітна усмішка торкнулася його губ.

— Для людей, які звикли не розслаблятися.

Я на секунду затримала пальці.

— А зараз?

Він трохи нахилив голову вперед, дозволяючи мені дістати до іншої точки.

— Зазвичай я собі цього не дозволяю.

Я натиснула трохи сильніше і його плечі остаточно опустилися.

— Але зараз дозволив? — тихо запитала я.

Він не відповів одразу.

— На хвилину, — сказав нарешті.

У мене в грудях щось дивно стиснулося. Його дихання стало рівнішим і раптом я усвідомила, що мені це… подобається. Мені подобалося, що поруч зі мною він хоча б ненадовго перестав усе контролювати.

Я припинила масажувати. Він повільно випростався. І ще кілька митей сидів непорушно, потім він обернувся до мене. Його погляд був уважний, наче тепер він дивився на мене трохи інакше.

— Вероніко.

— Що?

— Це небезпечно.

— Що саме? — здивовано запитала.

Його погляд опустився до моїх рук, які щойно торкалися його плечей і знову піднявся до моїх очей.

— Мені не слід було настільки втрачати пильність.

Я мовчки дивилася на нього.

— І що в цьому небезпечного?

Він трохи нахилив голову, ніби зважував, чи варто відповідати.

— Коли перестаєш тримати все під контролем, — сказав тихо, — починаєш робити помилки.

Я відчула, як у грудях щось ледь помітно стиснулося.

— І я — помилка?

На секунду в його погляді майнуло щось темне, щось, чого я не змогла зрозуміти. Він підвівся зі стільця. Тепер він стояв зовсім близько, а моя рука досі торкалася його плеча і я не поспішала її прибирати.

Він взяв її за зап’ястя й відвів убік. Його дотик був короткий, але від нього по шкірі пробігло тепло.

— Я цього не казав. — Його голос був тихий, але від цих слів стало ще важче дихати.

Ми невідривно дивилися один на одного, а тоді він опустив погляд мені на шию й одразу нахмурився.

У мене перехопило подих, від нього різко повіяло холодом. Артур ледь підняв руку, але завмер, так і не доторкнувшись. А тоді рвучко прибрав руку й відступив на крок.

— Тобі варто подбати й про свої травми. Іди відпочинь, — сказав уже звичним рівним тоном. — Ніч була довгою.

Наче нічого не сталося. Наче кілька хвилин тому він не сидів із заплющеними очима, дозволяючи мені торкатися його плечей. 

Що трапилося?

Я машинально доторкнулася до шиї, там, де мене стискали пальці викрадача, — тупий біль глухо пульсував у тому місці. Мабуть, синці лишилися, та в аптечці все одно немає нічого підходящого. Я повільно закрила її.

Так, варто відпочити після такого божевілля, а як же він? Йому ж дісталося ще гірше.

— А ти? — запитала, обернувшись до нього.

Артур коротко глянув на перев’язане плече.

— Я переживу.

Він підійшов до вікна й відсунув штору на кілька сантиметрів, оглядаючи двір.

Артур стояв так кілька секунд, уважно вдивляючись у темряву, наче знову повернувся до звичної своєї ролі. Людини, яка ніколи не розслабляється.

Я тихо вимкнула лампу на столі, кімната занурилася в напівтемряву. Я сховала руки в рукави, але все одно пам’ятала тепло його шкіри.