13.1

Вероніка

Машина мчала нічними вулицями, різко повертаючи на порожніх перехрестях. За вікнами миготіли темні будинки й жовті плями ліхтарів. У салоні стояла важка тиша, більше ніхто не говорив.

Я все ще не могла заспокоїти дихання і руки досі тремтіли, хоча небезпека, здається, вже залишилася позаду.

На сусідньому сидінні сидів Артур. Його рука була притиснута до плеча, і тепер я чітко бачила, як крізь пальці повільно проступає кров — це тривожило мене більше, ніж мало б.

— Тобі потрібен лікар. — Я мимоволі нахилилася вперед.

Він навіть не підняв погляду.

— Ні, — його голос прозвучав коротко й остаточно.

Чоловік, що сидів попереду, глянув у дзеркало заднього виду.

— За нами могли піти.

Артур на секунду заплющив очі, ніби щось прораховував.

— Їдемо на квартиру.

Водій мовчки кивнув і рвучко звернув у вузьку темну вулицю.

Я знову подивилася на його руку. Кров уже встигла просочити тканину куртки й темною плямою розповзалася по рукаву. Він ніби не помічав цього, або робив вигляд, що не помічає.

Машина різко загальмувала у дворі старої п’ятиповерхівки.

— Виходимо, — коротко кинув Артур.

Дверцята відчинилися і холодне нічне повітря вдарило в обличчя. Артур вийшов першим, рухався впевнено, але я помітила, як на секунду напружилися його плечі, коли він необережно смикнув пораненою рукою.

Один із людей Артура вже перевіряв темний під’їзд.

— Чисто, — коротко кинув виходячи назовні.

— Їдь і перевір решту. Доповіси, яка ситуація, — розпорядився Артур, йдучи до під'їзду.

Чоловік коротко кивнув і сів у машину. Ми відразу зайшли в будинок. Сходи були вузькі й погано освітлені — лампочка під стелею ледь жевріла. Я піднімалася слідом за Артуром, намагаючись не відставати. На другому поверсі він зупинився біля дверей, відкрив замок і пропустив мене вперед.

Квартира була темна. Артур зайшов одразу за мною й різко зачинив двері. Замок клацнув і ми залишилися вдвох.

Він зробив кілька кроків углиб кімнати й раптом сперся плечем об стіну. На мить мені здалося, що він зараз просто сповзе вниз.

Я розгублено завмерла.

Тепер у світлі лампи було видно, що кров уже стікає по його руці й капає на підлогу. Він акуратно зняв куртку й кинув її на спинку стільця. Тканина була майже чорна від крові.

— Аптечка на кухні. Верхня шафка. — Коротко видихнув Артур.

Я завмерла і просто дивилася на нього, та, швидко оговтавшись, мовчки розвернулася й пішла на кухню. Ще ніколи так не боялася чужої крові. Руки усе ще тремтіли. 

Аптечка знайшлася відразу, я миттю схопила її й повернулася до нього. Та коли підійшла — заціпеніла вагаючись. Чи можу я...

Щелепи стиснулися міцніше і я, відкинувши всі сумніви, обережно взяла його за здорову руку.

— Ходімо.

Він нічого не сказав, але підвівся. Коли я підтримала його, відчула тепло його шкіри навіть крізь тканину сорочки.

Ми дійшли до стільця.

— Сядь, — тихо сказала я.

Він опустився. Я поставила аптечку на стіл і хутко відкрила її, знайшла необхідне: антисептик, бинти, ножиці. Я не знала, що ще потрібно, ніколи раніше не робила такого.

Що робити?

Я на секунду закрила повіки й видихнула. Так, спершу варто оглянути рану, далі зупинити кров. У нього ж стріляли, отже переконатися, що куля не залишилася всередині. План звучав просто лише в голові. Насправді ж у мене тремтіли руки від самого вигляду кров.

Я стиснула пальці, змушуючи їх перестати тремтіти, і взяла ножиці. Коли леза торкнулися тканини його сорочки, він ледь помітно напружився. 

— Болить? — запитала, зупинившись.

— Ні, — відповів він занадто швидко.

Я розрізала тканину далі й повільно відсунула її вбік. Коли зняла сорочку з його плеча, на секунду завмерла.

Він сидів нерухомо, занадто нерухомо для людини з такою раною, ніби навіть дихання завжавало болю. Під шкірою чітко окреслювалися напружені м’язи, а вздовж ключиці тягнувся тонкий старий шрам.

Я змусила себе зосередитися на рані. Куля, здається, лише ковзнула по плечу — глибока рвана борозна, та могло бути й гірше, принаймні кулю не потрібно діставати. Та кров й досі сочилася.

— Добре, — голос у нього був рівний.

Я підняла очі.

— Що?

— Куля не всередині.

Отже, він теж це бачив.

— Промий, — коротко додав він. — Потім притисни.

Я кивнула, взяла відрізок бинта й змочила його антисептиком. Різкий запах одразу наповнив кімнату. Коли я торкнулася рани, його плечі на секунду напружилися, він навіть затримав подих.

Я помітила це і раптом зрозуміла, що він просто мовчки терпить.

— Якщо дуже боляче…

— Продовжуй.

Я ковтнула й обережно почала очищати рану. Пальці поступово переставали тремтіти, рухи ставали точнішими. Я зосередилася тільки на цьому: кров, тканина, бинт. На мить підняла очі, щоб сказати йому не рухатися, але він уже дивився просто на мене — уважно й надто спокійно.

Я завмерла, так нічого й не сказавши. Його погляд збивав із думок. Відвела очі й знову нахилилася до рани. Намагалася не думати ні про що інше. Зосередилася на роботі, але відчула його подих зовсім поруч зі своїм обличчям. Він не відсувався і не відводив погляду.

Я через силу змушувала себе не звертати на це уваги. Обробила рану ще раз, притиснула чистий бинт і почала потихеньку накладати пов’язку. Коли бинт затягнувся навколо плеча, я нарешті видихнула.

— Все.

Я відступила на крок. Тепер тільки помітила, що мої руки знову трохи тремтять.