12.2

Я різко глянула на нього.

— Що?..

У грудях піднялася хвиля паніки. Навколо лунали постріли. Скло хрустіло під ногами.

— Я не… — замотала головою.

Артур навіть не дослухав.

— Бігом.

Він висунувся з-за машини й двічі вистрілив.

— Тепер.

Я кинула на нього ще один погляд — повний жаху і змусила себе піднятися. Ноги були ніби чужі, усе тіло скував страх, але я побігла. Повітря різало легені. Серце калатало десь у горлі, заглушуючи решту звуків.

Асфальт під ногами був слизький від чогось темного. Я намагалася не дивитися вниз. Позаду гримнули ще кілька пострілів. Артур біг поруч. Його рука раптом схопила мене за лікоть і різко потягнула вбік.

Куля вдарила в метал просто там, де я щойно бігла.

— Не зупиняйся.

Я задихалася, але змушувала себе рухатися. Попереду з-за повороту виринула чорна машина. Біля неї стояли двоє чоловіків з автоматами.

— Сюди! — крикнув один із них.

Ще один постріл просвистів десь зовсім поруч. Артур миттєво розвернувся на ходу й вистрілив у темряву двору. Потім знову штовхнув мене вперед.

— У машину.

Мене буквально заштовхнули на заднє сидіння. Я важко впала всередину, хапаючи ротом повітря. Дверцята грюкнули. За секунду в машину вскочив Артур. Двигун заревів і машина рвонула з місця. Кілька куль ударили в кузов, але ми вже виривалися з двору.

Я притислася до спинки сидіння, усе ще намагаючись зрозуміти, що сталося. Моє тіло й досі дрібно тремтіло.

На передньому сидінні сидів чоловік, якого я бачила біля машини. Він дивився на Артура через дзеркало заднього виду. Кілька секунд у салоні стояла важка тиша. Потім він тихо сказав:

— Через одну жінку ти почав війну.

Я відчула, як у машині стало холодніше. Артур навіть не підняв голови. Його рука все ще була притиснута до пораненого плеча, а крізь пальці повільно проступала кров.

— Я не починав війну. — Він на мить замовк і подивився вперед загрозливим поглядом. — Вони торкнулися мого.

Я сиділа нерухомо, повільно усвідомивши — він сказав це не про війну.

Артур

Коли Сергій сказав, де її тримають, у кімнаті на кілька секунд запала важка тиша. Ніхто не поспішав говорити. Я дивився на карту на столі.

Склад Борова — старий бетонний ангар на околиці. Це точно пастка. Сергій першим порушив мовчання.

— Це занадто очевидно.

Я нічого не відповів.

— Вони чекають, що ти прийдеш, — додав він.

— Можливо. — Я повільно провів пальцем по лінії дороги на карті.

Хтось тихо видихнув.

— Артур… — почав інший голос. — Це просто жінка.

Я підняв погляд. Усі дивилися на мене.

— Це не розумно, — сказав один із них. — Ти сам це знаєш.

— Борова не цікавить вона, — додав інший. — Його цікавиш ти.

Сергій мовчав, бо уже знав. Я відкинувся на спинку стільця.

— Саме тому ми підемо.

Кілька людей одночасно заговорили.

— Це безглуздя.

— Він тільки цього й хоче.

— Ми можемо втратити людей.

Я підняв руку і голосів одразу поменшало.

— Ви дивитеся не туди, — сказав я спокійно, постукавши пальцем по карті. — Він забрав людину з моєї території.

Ніхто не відповів.

— У місті, яке належить мені. — Мій голос став загрозливим. — І думає, що я це проковтну.

Я повільно перевів погляд з одного на іншого.

— Якщо ми нічого не зробимо, завтра він забере ще когось. — Я нахилився вперед. — А післязавтра зайде в мій дім.

Ніхто більше не сперечався, усі розуміли. Я встав.

— Збирайте людей.

Сергій дивився на мене кілька секунд.

— Це почне війну.

Я взяв пістолет зі столу.

— Ні.

Я перевірив магазин. Клацання прозвучало в тиші занадто голосно.

— Війна вже почалася.

Я рушив до дверей. Сергій так і не відвів від мене погляду. На мить у голові промайнула лише одна думка: якщо я запізнюся — Боров зробить із нею те, що пообіцяв.

Моя рука міцніше стиснулася на руків’ї пістолета. Цього я нікому не дозволю.