11

Вероніка

У кімнаті стояла така тиша, що я почала чути власне дихання.

Я повільно пройшлася приміщенням, намагаючись рухом стримати паніку. Кроки відбивалися глухо. Стіни пахли вогкістю й старим металом.

Я провела рукою по холодній стіні і раптом завмерла. Скільки таких, як я, уже стояли тут? Скільки людей тут уже ламали? Мені стало страшно, що звідси мене вже ніхто не виведе. Я нервово ковтнула.

У кутку темніли старі бурі плями, а на підлозі поряд лежали пластикові стяжки. Я змусила себе не відводити очей. Серце билося голосно, майже вискакуючи з грудей.

Як я взагалі опинилася тут? Вони викрали мене, щоб тиснути на нього. Я тихо видихнула й обхопила себе руками.

Але ким я для нього була? Коротке захоплення і нічого більше. Пальці стали льодяними, але я не відчувала холоду.

Він не буде ризикувати через мене. Навіщо йому це? Захоче — завтра знайде іншу: кращу, покірнішу. Та хіба мало бажаючих опинитися поряд з ним? Біля нього й так завжди будуть інші.

Іронія боляче різонула. А я ж попросила його зникнути з мого життя. З губ вирвався короткий нервовий сміх. От тільки його світ не зник разом із ним.

Я зупинилася посеред кімнати й прислухалася. Мене оточувала все та ж тиша — жодного кроку чи голосу. Лише десь у стіні капала вода.

Скільки ще чекати? Годину? Ніч? Поки вони остаточно переконаються, що я йому ніхто і тоді…

Я різко обірвала думку. До горла підкотив ком нудоти, а дихання стало рваним. Я міцно стиснула себе за плечі, так що пальці впилися в шкіру. 

Ні. Я не думатиму про те, що вони збираються зробити. Я повільно заплющила очі. Найстрашніше було те, що я вже майже перестала чекати, що хтось прийде.

Десь за дверима щось клацнуло. Я різко підняла голову і почула кроки, що повільно наближалися.

Металевий замок скрипнув і двері відчинилися. На порозі з’явився той самий чоловік, що погрожував мені раніше. Він зайшов у кімнату, повільно зачинив за собою двері і кілька секунд просто дивився на мене.

Я машинально глянула йому за спину. Нікого — він прийшов сам. Від цього стало тільки гірше. Він криво усміхнувся.

— Ну що, красуне.

Я не відповіла, просто дивилася на нього. Він зробив кілька кроків у кімнату, роздивляючись мене так, ніби купував товар на ринку.

— А ти тримаєшся, — сказав він із легкою насмішкою. — Я думав, ти вже ревітимеш, почнеш благати.

Я стиснула щелепи, страх повільно розростався всередині з новою силою.

— Чого тобі треба?

Він тихо засміявся.

— О, не поспішай.

Його погляд повільно ковзнув по кімнаті, по стінах, по підлозі… і знову повернувся до мене.

— Ти ж, мабуть, чекаєш.

Я ледь нахмурилася на його слова.

— Чекаєш, що двері раптом відчиняться… — Він нахилив голову набік, насолоджуючись моєю реакцією. — І твій Вирок зайде сюди, так?

У грудях різко стиснулося. Я змусила себе не відводити погляд.

— Ти даремно витрачаєш час, — сказала я рівно, не піддаючись паніці.

Усе ще трималася за примарну надію, не дозволяла собі здатися, бо десь глибоко таки сподівалася, що це не може закінчитися саме так.

Він цокнув язиком.

— Ні, ні… час у мене якраз є.

Він зробив ще один крок ближче. Тепер між нами залишалося кілька метрів.

— Знаєш, що найсмішніше? — сказав він майже дружньо і уважно подивився мені в очі. — Твій Вирок навіть не подзвонив.

Я змусила себе видихнути, хоч у горлі різко пересохло.

— Брешеш, — мовила рівним тоном.

Він майже радісно розсміявся.

— От це мені подобається. — Він повільно похитав головою. — Смілива.

Його погляд став темнішим.

— Але знаєш, у чому проблема зі сміливими?

Він зупинився занадто близько, просто переді мноюі я відразу відчула запах дешевого тютюну. Він нахилився ближче й майже прошепотів із насолодою:

— Вони ламаються голосніше. — Його рука повільно піднялася й потягнулася до мого обличчя. — І тепер я стану твоїм вироком.

Я різко відбила його руку. На мить він завмер, а потім повільно усміхнувся.

— До останнього брикаєшся. — Голос став холоднішим. — Тобі нарешті слід зрозуміти, як поводитися зі мною. Інакше я не гарантую, що ти дотягнеш до ранку.

Він різко скоротив дистанцію між нами. Запах тютюну і брудного одягу вдарив у ніс. Я інстинктивно відвернула голову. Він помітив.

— Бридко? — спитав зі злістю і в ту ж мить сильно вдарив мене по обличчю.

Голова різко відкинулася назад, у вухах задзвеніло, перед очима спалахнули чорні плями. Я похитнулася, але втрималася на ногах і міцно стиснула зуби, щоб не видати ні звуку.

Повільно підняла голову і подивилася прямо на нього. Біль притупив страх і додав впертості. Він садист. Не можна давати йому того, чого він хоче.

— Хм, — зверхньо хмикнув він. — Подивимося, наскільки тебе вистачить.

Він боляче схопив мене за підборіддя й різко підняв мою голову. Пальці впилися в шкіру.

— Спочатку всі думають, що витримають, — сказав він тихо. — А потім дуже швидко починають благати.

Він окинув мене липким поглядом, зовсім не поспішаючи.

— Але з тобою навіть цікавіше, — додав він. — Горда, з характером.

Куточок його губ сіпнувся.

— Такі ламаються найдовше, матиму час насолодитися сповна.

Я дивилася на нього з огидою. Він помітив це й тихо засміявся. В очах з’явився той самий брудний інтерес.

Я різко смикнула голову, намагаючись вирватися з його рук. Він лише сильніше стиснув пальці.

— Ти ж пам’ятаєш мою обіцянку? — прошепотів він майже впритул. Його подих торкнувся моєї щоки. — Я люблю виконувати обіцянки.

І раптом різко впився мені в губи. Мене ніби вдарило струмом. Я з силою штовхнула його в груди, вириваючись із його рук. Він зробив крок назад. Я витерла губи тильною стороною долоні. І подивилася на нього з таким холодним презирством, що на мить навіть його усмішка зникла.

— Ти помиляєшся, — тихо сказала я. — Я не з тих, кого можна зламати.

На секунду між нами повисла тиша. Потім він низько засміявся.