10

Артур

Я ще кілька секунд дивився на склянку в руці. Бурштинова рідина ледь хиталася від мого дихання. Я не пив — просто дивився. У моєму житті все давно працювало за правилами. З нею — ні.

Склянка розбилася об стіну так різко, що звук ще кілька секунд дзвенів у кабінеті. Віскі повільно стікало по темному дереву, залишаючи тонкі бурштинові доріжки. Я навіть не пам’ятав, коли кинув її. Пам’ятав лише її слова:

— Відпусти мене.

Мене дратувало навіть не те, що вона пішла, а те, що попросила дозволу.

Я знову налив віскі, але так і не випив.

Я був змушений її відпустити. Вона обставила мене. Короткий сміх зірвався сам собою. Я був упевнений, що знаю її вибір, а вона знову мене здивувала. Так могла вчинити тільки вона.

Вероніка. Чорт.

Крісло скрипнуло об підлогу, коли я різко підвівся. Я не міг її викинути з голови. Я не міг перестати думати про неї — і це починало дратувати. Я ніколи не порушую свого слова. Ніколи.

Рука нервово пройшла по волоссю, намагаючись зібрати думки.

Вона просто хоче свободи, і я відпустив. Але коли побачив її в магазині поруч з іншим, її усмішка йому, її погляд, те, як легко вона погодилася піти з ним, — наче мене вже не існувало.

Я досі бачив це: її пальці на ручці дверей, те, як вона навіть не озирнулася, наче між нами нічого не було. Якщо їй байдуже — навіщо вона мене врятувала?

Я вдарив кулаком по столу так, що важке дерево глухо здригнулося. Ручка покотилася по поверхні і впала на підлогу. Рука відгукнулася тупим болем, але я майже його не помітив — те, як вона холодно подивилася на мене, боліло значно сильніше.

Я повільно видихнув.

Те, як швидко вона переключилася на іншого, вибило мене з рівноваги. Навіть порушив власне слово і це дратувало найбільше. Я знову сів у крісло і налив віскі. Цього разу підніс склянку до губ, але так і не зробив ковтка.

Завтра. Усе вирішу завтра. Я різко провів рукою по обличчю. Усередині раптом стало неспокійно. Машинально потягнувся до телефону, сам не знаючи навіщо.

У двері постукали, але я навіть не обернувся.

— Що?

Кілька секунд мовчання.

— Ми не можемо знайти Вероніку. — Пауза. — Її забрали.

Склянка в моїй руці тихо тріснула. Тонка павутина тріщин побігла по склу. Бурштинова рідина потекла по пальцях. Я навіть не відчув.

— Хто?

Я підняв погляд на Сергія.

— Деталей мало, — коротко відповів він.

— Камери?

— На кількох засвітився чорний фургон.

— Знайшли?

Сергій коротко кивнув.

— За містом, кинули на старій дорозі. Інших слідів немає. — Він на секунду змовк. — Її забрали на ньому, відразу за рогом магазину.

Мої щелепи повільно стиснулися.

— За почерком працював Хребет, — тихо додав Сергій.

— Людина Борова, — видихнув я крізь зуби.

У кабінеті стало тихо.

Різко задзвонив телефон, який я все ще стискав у руці. Швидко глянув на екран і ледве втримався, щоб не розчавити його остаточно.

Дзвонив сам Боров — особисто. Я прийняв виклик.

— Слухаю.

У слухавці на мить запанувала тиша. Потім пролунав майже люб'язний голос.

— Артуре. Сподіваюся, я не відірвав тебе від важливих справ?

Я відкинувся в кріслі.

— Не затягуй, — коротко мовив.

Легкий смішок.

— Завжди такий прямолінійний. Саме це в тобі й подобається.

Я мовчав.

— Думаю, ти вже знаєш, чому я дзвоню, — продовжив Боров. — У нас із тобою... скажімо так, виникла невелика ситуація.

— Якщо ти про фургон, — сказав я рівно, — то так. Я в курсі.

Кілька секунд він не відповідав.

— Чудово. Це спрощує розмову.

Його голос залишався неприємно ввічливим.

— Дівчина зараз у безпечному місці, — пауза. — Поки що.

Я дивився на темну пляму віскі на столі.

— Я не питав, де вона.

— І правильно, — м’яко відповів Боров. — Чим менше ти знаєш, тим спокійніше нам обом.

Я повільно посміхнувся.

— Ти телефонував, щоб заспокоїти мене?

— Ні, — тихо сказав він. — Щоб пояснити правила.

Він зробив паузу.

— Дівчина — лише гарантія. Нічого більше.

— Поганий вибір гарантії, — сказав я.

— Навпаки, — відповів він майже тепло. — Дуже точний.

Тиша знову затягнулася.

— Чого ти хочеш? — спитав я.

— Лише того, що й раніше. Щоб ти трохи… пригальмував. — Його голос став ще м’якшим. — Ти занадто швидко розширюєшся, Вольний. Це нервує людей.

— Я не займаюся терапією для нервових людей.

Боров тихо засміявся.

— Тому ми й забрали дівчину.

Сергій поруч зі мною напружився. Я ж не відповідав.

— Зробимо просто, — продовжив Боров. — Ти на деякий час згортаєш активність, забираєш людей із кількох точок і ми повертаємо її.

Я подивився на свою руку. Краплі віскі повільно стікали з пальців на підлогу.

— Ти зробив одну помилку.

— Справді?

— Ти думаєш, що можеш торгуватися.

На тому кінці запала коротка пауза.

— Артуре, — тихо сказав Боров, — я б радив тобі не ускладнювати.

Я повільно підвівся.

— Ти викрав жінку, — сказав я рівно. — І телефонуєш мені, щоб поговорити про бізнес.

Тиша.

— Це була дуже погана ідея.

Тепер мовчання у слухавці стало довшим. Коли Боров заговорив знову, ввічливість у його голосі стала холоднішою.

— Обережніше з погрозами.

Я подивився у темне вікно.

— Це не погроза. Просто кажу, що буде далі.

Я відвів телефон від вуха, ніби роздумуючи, а тоді тихо додав:

— Передай Хребту, щоб молився, аби вона була жива.

У слухавці роздався короткий сигнал — зв’язок обірвався. Я повільно опустив телефон на стіл. Сергій дивився на мене, не рухаючись.

— Він хоче, щоб ми згорнули точки? — тихо запитав він.

— Так.

Сергій кілька секунд мовчав. Потім сказав:

— Артуре… вона того не варта.

Я підняв на нього погляд. Він витримав його.

— Ти сам знаєш правила. Слабкість у нашій справі — це смерть.

Він сказав це спокійно, наче нагадував правило. Його слова повисли в повітрі.