9.2

Пальці трохи тремтіли, і я швидко стиснула їх у кулак. Хай би там що, не могла дозволити їм це побачити.

— Ви помилилися, — спокійно заперечила.

Один з них хмикнув.

— Не прикидайся, — сказав холодно. — Аби кого він би не привів на зустріч у клуб.

І раптом його рука різко вдарила мене по обличчю. Голова смикнулася вбік, у роті миттєво з’явився металевий смак крові, все різко попливло перед очима. Я змусила себе рівно вдихнути, не видавши ні звуку, й повільно повернула голову назад.

Усі замовкли.

Чоловік, який ударив, нахилив голову набік, уважно розглядаючи мене.

— Дивись, — сказав він комусь за спиною. — Навіть не пискнула.

— Цікава, — сказав інший, тихо засміявшись.

Від цього слова мене пересмикнуло, ніби я була для них не людиною, а якоюсь іграшкою.

Той, що вдарив, зробив крок ближче.

— Нічого, — сказав він, хижо посміхаючись. — Я її швидко...

— Досить, — пролунав з дверей низький голос.

Усі одразу обернулися і я теж. Я різко вдихнула.

Боров.

Той самий чоловік, якого я бачила тоді… після аварії. Той, що організував замах на Артура. Він повільно зайшов у кімнату, ніби прийшов на ділову розмову, а не на викрадення. Він уважно подивився на мене, ніби оцінюючи.

— Вероніка, здається? — сказав він майже ввічливо.

Я нічого не відповіла. Він трохи зітхнув.

— Вибачте за ці… незручності, — сказав рівним тоном, ніби мова йшла про зіпсовану вечерю. — Але це просто наші справи.

Він зупинився за кілька кроків від мене.

— Ви, на жаль, опинилися не там і не з тим. — Його погляд став холоднішим. — І тепер ви… розмінна монета, тож не беріть близько до серця.

У кімнаті всі мовчали, тільки лампа неприємно гуділа. Боров повільно обернувся до своїх людей.

— Не чіпайте її й пальцем, — сказав він.

На мить мені здалося, що гірше вже не буде. Принаймні, поки я у відносній безпеці. Але за мить він додав:

— Поки що.

Один із чоловіків незадоволено фиркнув.

— А якщо він не відреагує…

Боров навіть не подивився на нього, виходячи, лише ледь знизав плечима.

— Тоді розважитеся, як забажаєте.

Усередині все різко провалилося. У цій кімнаті не було жодної людини, якій було б важливо, чи я взагалі звідси вийду.

Двері за Боровим зачинилися майже без звуку. Кілька секунд у кімнаті ніхто не рухався. Наче разом із ним пішла й уся напруга, що стримувала цих людей.

За мить той самий чоловік, що вдарив мене, повільно посміхнувся хижою посмішкою. Він зробив крок ближче.

Раптово він грубо схопив мене за щелепу і різко підняв мою голову, змушуючи дивитися прямо на нього. Його пальці боляче вп’ялися в підборіддя, але я вперто не відвела погляду.

— Чула, що сказав бос? — тихо промовив він. Його подих пахнув тютюном. — Поки що.

Він трохи нахилився ближче, уважно розглядаючи моє обличчя, ніби річ на ринку.

— Але знаєш що…

Його пальці сильніше вп’ялися в шкіру.

— Я б на твоєму місці не дуже розраховував би, що за тобою хтось прийде.

Він бридко засміявся.

— Таких, як ти, у Вольного вистачає.

Слова вдарили болючіше, ніж ляпас. Його брудний погляд повільно пройшовся по мені зверху вниз.

— Думаєш, він буде напружуватися заради ще однієї шльондри?

У мене всередині щось холодно стиснулося, але я не відвела погляду. Він помітив це і його посмішка стала ширшою.

— Нічого, — сказав він тихіше. — Скоро побачимо.

Його великий палець провів по моїй нижній губі, розмазуючи тонку смужку крові.

— Коли Боров переконається, що Вольному на тебе начхати… — Він злегка нахилив голову, майже смакуючи ці слова. — Тоді я покажу тобі, як виглядає справжня увага.

Він знову жадібно пройшовся поглядом по моєму тілу, наче уже зривав з мене одяг.

Хотілося відступити, прикритися руками, але я стояла нерухомо.

— Повір, — пробурмотів він грубо, — після мене ти забудеш ім’я свого Вольного.

Він відпустив моє підборіддя так само раптово, як і схопив. Я ледь втрималася, щоб не хитнутися. Чоловік відступив на крок, все ще дивлячись на мене з тією самою кривою усмішкою.

— А поки що… — Він махнув рукою іншим. — Нехай сидить.

Його погляд знову вп’явся в мене.

— Недовго.

Коли двері зачинилися, я зрозуміла, що вони вже були впевнені — він не прийде. Розправа наді мною — лише питання часу. І я теж уже майже повірила.

…але все одно чекала.