9.1

Я стояла і дивилася на тріснуте скло вітрини. Тріщини розрізали моє відображення на уламки, ніби тріснуло не скло, а я сама. А тоді просто пішла.

Моя свобода — лише ще одна ілюзія, в яку він дозволив мені знову вірити. Насправді Артур ніколи мене не відпускав.

Порив вітру різко смикнув волосся, але я майже не відчула холоду. Вулиця жила своїм життям: десь грюкнули двері машини, хтось сміявся, за рогом хрипко загальмував автобус. Люди проходили повз, не звертаючи на мене жодної уваги.

Я йшла, заглиблена у власні думки, і майже не дивилася, куди. Крокувала вперед аби тільки рухатися і раптом щось змінилося. Спочатку я навіть не зрозуміла, що саме. Просто щось різко насторожило мене, ніби хтось пильно дивилися.

Я машинально пришвидшила ходу. Позаду тихо клацнули дверцята автомобіля. Ніби нічого незвичного, та я озирнулася.

Темний мікроавтобус стояв просто біля тротуару.

Я не пам’ятала, щоб він був там секунду тому. І наступної миті двоє чоловіків уже були поруч. Я навіть не встигла зрозуміти, що відбувається.

Чиясь рука боляче впилася в моє плече, розвертаючи. Інша миттєво затиснула рот, не даючи навіть вдихнути. Я вдарила ліктем назад, відчувши, як він врізається в чиєсь тіло.

— Чорт… — прохрипів чоловічий голос.

Мене різко смикнули за волосся і потилицю прошив різкий біль.

— Тихо, — прошипів інший.

Мої руки миттєво заламали за спину. Хтось стискав їх так сильно, що пальці почали німіти. Я ще раз рвонулася, але ноги вже відірвалися від землі і світ хитнувся. Холодна тканина раптом накрила очі.

Мене буквально затягли всередину машини. Металевий край дверей боляче врізався в стегно, коли мене штовхнули на сидіння. Дверцята відразу грюкнули. Двигун загуркотів, і автомобіль різко рвонув з місця.

Я важко вдихнула через ніс. Повітря було густим — із запахом бензину, старої шкіри й чужого поту.

Чиясь рука ще кілька секунд стискала моє зап’ястя, перевіряючи, чи не спробую вирватися. Та я завмерла, боячись поворухнутися. Відчула рух поруч і чоловічий хрипкий голос:

— Ця мовчазна.

Інший відповів так само буденно:

— Побачимо.

— Хочеш перевірити? — запитав хтось спереду.

— Ні. Не зараз.

Кілька секунд тиші.

— Нехай ще трохи побуде хороброю.

По спині пробіг холод. Хто вони, чому мене викрали? З іншого боку почувся звук набору тексту на телефоні:

— Написав?

— Так.

— Добре. — Пауза. — Подивимося, як швидко він прибіжить.

Він?.. Це не випадково. Вони точно знали, кого викрали.

Після цього в машині знову стало тихо. Тільки двигун глухо гудів під підлогою, і час від часу шини скреготіли по асфальту, коли водій різко звертав.

Я не бачила нічого — лише темрява під пов’язкою, але відчувала кожен поворот, кожне прискорення. Спершу намагалася їх рахувати, щоб хоч трохи зорієнтуватися, куди мене везуть та усе було дарма. Швидко втратила відчуття напряму і будь-які орієнтири.

Паніка підступала хвилями, намагаючись зірватися в горло криком. Серце гупало так сильно, що здавалося, його чують усі в салоні. Але я вдихнула глибше, намагаючись не зірватися. Істерика мені точно нічим не допоможе. Не зараз. Я стиснула пальці, намагаючись повернути контроль над тілом.

Вони мовчали, ніби мене тут взагалі не було. Один раз хтось поруч тихо позіхнув. Інший ритмічно постукував пальцями по металу дверей. Вони поводилися так, ніби нічого особливого не відбувалося — звична справа.

Машина раптом різко загальмувала, я ледве не впала із сидіння. Дверцята відчинилися.

— Виходь.

Мене грубо смикнули за руку, змушуючи підвестися. Ноги на секунду підкосилися, коли мене витягнули назовні. Прохолодне повітря вдарило в обличчя.

Я почула металевий скрегіт — ворота чи двері важко відчинилися, так і не змогла зрозуміти, що саме це було. Щойно звук стих, мене знову потягли вперед. Кроки відлунювали порожнім приміщенням.

І раптом пов’язку різко зірвали.

Світло різонуло по очах яскравим світлом лампи так, що на мить захотілося знову заплющити їх і зробити вигляд, що цього не сталося. Я моргнула кілька разів, намагаючись сфокусувати погляд.

Змусила себе озирнутися довкола. Мене завели до невеликої кімнати із сирими стінами. Старий бетон під ногами місцями потріскався. У кутку біля стіни стояв єдиний стіл і кілька пошарпаних стільців. Повітря було сирим, із запахом старого металу, ніби тут давно тримали людей, яких ніхто не шукав.

У животі повільно скрутився холодний вузол. Це було не те місце, куди привозять, щоб просто поговорити.

Навколо мене стояли троє чоловіків. Я змусила себе порахувати їх: один, другий, третій. Хоч це нічого й не давало. Троє і жодного свідка. Один з них посміхнувся.

— Ну от, — сказав він майже весело. — Ми взяли найцінніше, що в нього є.