8.1

Рано-вранці мене розбудив різкий звук дверного замка. Я злякано підхопилася з ліжка. Серце різко стиснулося так сильно, що на мить перехопило подих. Двері відчинилися.

На порозі стояв той самий чоловік у темному костюмі, який учора проводив мене до цієї кімнати. Його обличчя залишалося абсолютно безвиразним.

— Збирайтеся, — коротко сказав він. — Я відвезу вас куди скажете.

Я завмерла на місці і мовчки дивилася на нього, не до кінця розуміючи, що почула.

— Це… наказ? — тихо запитала.

— Ні, — він злегка похитав головою. — Розпорядження виконати ваше прохання.

Досі очікувала якогось підступу і не наважувалася поворухнутися, але охоронець видавався цілком переконливим.

Вольний справді виконав обіцянку?

Я мовчки вийшла в коридор, усе ще з відчуттям, що зараз з'явиться Артур і це просто виявиться якимось невдалим жартом. Та чоловік рушив уперед, навіть не озираючись, і я пішла за ним.

Будинок здавався зовсім іншим при денному світлі. Тоді я його зовсім не роздивлялася — було не до того. Зараз же трохи оглянулася довкола: великі вікна, холодний мармур під ногами, тиша, у якій лунав кожен крок.

Я йшла, не відпускаючи напруження. Увесь час здавалося, що ось-ось у кінці коридору з’явиться Артур. Що він просто скаже: «Я передумав».

Але цього не сталося.

Ми мовчки вийшли на подвір’я. Автомобіль уже чекав біля сходів.

Я вже майже сіла в машину, коли раптом впіймала себе на дивній думці. Мені захотілося побачити його ще раз — хоча б на секунду. Я завмерла, відчувши, як ця думка різко кольнула всередині.

Це якесь безглуздя. Я насилу звідси вибралася. Ледве вирвалася з його світу, але чому тоді я цього хочу.

Я різко відвела очі, але, сідаючи, майже машинально, кинула останній погляд на будинок. На другому поверсі, у високому вікні, на мить промайнув темний силует. Я не встигла роздивитися обличчя, вловила тільки обриси.

Миттю відвернулася, але краєм ока встигла помітити рух: як важка занавіска повільно зрушила з місця, закриваючи вікно. Наче там нікого й не було.

Машина плавно виїхала за ворота і я більше не дозволила собі озиратися.

Водій відвіз мене прямо до мого будинку. Я вийшла не проронивши ні слова. Коли ж піднялася сходами і відчинила двері власної квартири, у голові все ще звучала глуха порожнеча.

Я зайшла всередину, звично замкнула двері і ще кілька секунд просто стояла посеред кімнати, дивлячись на знайомі стіни. Усе було на своїх місцях: диван, стіл, вікно, це тихе звичне життя.

Я все ще не до кінця вірила, що він справді залишив мене в спокої. Та змусила себе переключитися на побутові дрібниці: такі, як заміна вхідного замка.

Мене тривожило те, що він мав ключ від моєї квартири й міг вільно ввійти будь-якої миті. Хоча він міг спокійно дістати й новий, але заміна замка давала хоч якусь ілюзію безпеки й відволікала від тривожних думок.

Майстер працював швидко і мовчки. Я стояла поруч, схрестивши руки, і слухала, як метал клацає в його руках. Нарешті новий замок закрився глухим, надійним звуком.

З настанням наступного дня життя почало повертатися у звичний ритм: робота, дім, кава вранці. Один спокійний день плавно перетікав у наступний. Звичайні розмови з людьми, які навіть не здогадувалися, що кілька днів тому я опинилася в зовсім іншому світі.

Іноді мені здавалося, що все те просто дивний сон.

Але інколи… інколи я ловила себе на відчутті, ніби за мною спостерігають. Біля рогу будинку часом стояла темна машина. На іншому боці вулиці іноді з’являвся знайомий силует.

Я дивилася уважніше і образ зникав, ніби його там ніколи не було. Після кожного такого випадку намагалася переконати себе, що це просто уява. Що я сама вигадую привиди. Навіть з'явилася думка навідатися до психолога, про всяк випадок.

Але щоразу, коли я ввечері поверталася додому, мені здавалося, що десь у темряві хтось дивиться на світло в моїх вікнах.

***

Черговий день.

Я зайшла до невеличкого магазину дорогою додому. Потрібно було купити якихось продуктів, бо у холодильнику миша повісилася. Хоч апетиту останнім часом у мене майже не було.

Я взяла кошик і байдуже блукала між рядами продуктів, розмірковуючи, що ж купити. Бажання з'їсти щось конкретне так і не з’явилося, тому я прийняла рішення просто взяти щось поживне.

Я зупинилася біля холодильника з готовими стравами. Поруч уже хтось стояв, та я не звернула уваги. Кілька секунд просто дивилася на полиці, не зовсім розуміючи, що ж варто обрати. Я переглядала упаковки, але нічого не чіплялося за увагу довше, ніж на мить. Усе видавалося якимось не тим: салат, паста, якийсь суп у пластиковому контейнері.

Все виглядало однаково безглуздо.

Їсти потрібно — просто щоб не впасти з ніг. Тому потрібно обрати хоч щось. Я машинально потягнулася до однієї з упаковок — здається, з рисом і куркою. І в ту ж секунду мої пальці торкнулися чужих. Я відступила раніше, ніж встигла подумати.

— Ой, перепрошую. — Голос був чоловічий і навіть трохи усміхнений.

Я підняла погляд.

Переді мною стояв чоловік приблизно мого віку. Високий, темноволосий, у простій темній куртці. Нічого загрозливого в ньому не було, навпаки, обличчя виглядало відкритим і доброзичливим.

Але моє тіло все одно відреагувало швидше за розум. Я відступила на півкроку. Він помітив це і трохи підняв руки в мирному жесті.

— Схоже, ми з вами полюємо на одну й ту саму вечерю.

Я мимоволі глянула на упаковку, до якої ми обидва тягнулися.

— Забирайте, — швидко сказала я.

— Ні-ні, — він усміхнувся. — Не можу ж я так легко її забрати.

Він трохи нахилив голову, уважніше придивляючись до мене.

— Пропоную чесну угоду. Якщо ви справді хочете саме її — я відступаю.

Я відчула, що все ще стою напружено, ніби чекаю якоїсь загрози. Як же це безглуздо. Це просто магазин із випадковим відвідувачем. Я повільно видихнула, змушуючи себе заспокоїтися і припинити лякатися кожної тіні.