7.2

Я сиділа на підлозі, притулившись спиною до ліжка, обхопивши себе руками. Сльози вже майже висохли, але груди все ще здригалися від тихих рваних вдихів.

У коридорі почулися кроки. Я здригнулася і різко підняла голову.

Кроки зупинилися біля дверей цієї кімнати і замок тихо клацнув. Швидко витерши щоки долонею, я різко підвелася, ніби мене щось штовхнуло.

Коли двері відчинилися, до кімнати зайшов Артур. Він уважно поглянув на мене, вивчаючи кожну дрібницю.

Я ж стояла випроставшись, схрестила руки на грудях і невідривно дивилася йому в очі. Ніби щойно не сиділа на підлозі, намагаючись не розсипатися на шматки. До останнього не збираюся коритися йому, хай би що він замислив зі мною зробити.

Його погляд трохи затримався на моєму обличчі. Мовби він відзначив щось для себе, але вирішив не озвучувати.

— Ти голодна? — просто запитав.

Це прозвучало майже абсурдно після всього, що сталося.

— Ні.

Я відповіла коротко, навіть не думаючи, чи справді хочу їсти.

Він не наполягав. Пройшов у кімнату й зупинився навпроти мене. Деякий час просто мовчки дивився, його брови ледь хмурилися, ніби зважував щось у голові.

— Чому ти мене витягла з машини?

Я не відповіла. Зовсім не тому, що не хотіла, а просто… у мене не було відповіді — навіть для себе.

— Ти могла втекти. — Його голос став трохи твердішим. — Дати мені померти і бути вільною.

— За хороші вчинки доводиться платити, — майже прошепотіла я, ледве впізнавши власний голос.

— Хороші вчинки, кажеш?

Він повторив мої слова повільно, ніби звіряючись із чимось усередині себе.

— Люди рідко роблять щось просто так.

Я опустила погляд.

— Я не знаю, чому так зробила.

Він схилив голову набік знову вдивляючись у моє обличчя.

— Не знаєш? — тихо перепитав.

Я знизала плечима.

— Просто… не могла інакше.

Його очі звузилися.

— Чому?

Я ковтнула, намагаючись сформулювати думку, яка весь час вислизала.

— Бо якби я втекла… і ти помер… — я на мить заплющила очі і майже видихнула. — Це було б на мені.

Він дивився так, ніби намагався розібрати незнайому мову.

— Ти мене навіть не знаєш.

— Це нічого не змінює.

Я підняла на нього погляд.

— Ти людина.

Кілька секунд він мовчав.

— Усі заслуговують на життя, — тихо додала я.

Він надто довго дивився на мене, навіть стало важко витримувати його погляд, але я трималася.

— Ти справді в це віриш?

— Так.

Нарешті він повільно видихнув і відвів погляд.

— Дивна ти людина, Вероніко.

Він сказав це майже спокійно, але в голосі прозвучало щось схоже на справжнє здивування. Артур зробив кілька кроків кімнатою, ніби намагаючись упорядкувати думки.

— Ти врятувала мені життя. — Його голос знову став холодним і рівним. Він подивився прямо мені в очі. — Такі речі я не залишаю без відповіді.

Я похитала головою.

— Я нічого від тебе не хочу.

Ледь помітна усмішка торкнулася куточка його губ.

— Усі щось хочуть.

— Я — ні.

Він трохи нахилив голову, уважніше розглядаючи мене.

— Подумай.

Він дав мені час, помовчавши мить.

— Я пропоную будь-яку винагороду, яку ти захочеш.

Його голос був абсолютно серйозним.

— Гроші, захист, нові документи. Нове життя.

Він ледь повів плечем.

— Що завгодно.

Я нічого не сказала. Він ще кілька секунд дивився на мене, а потім тихо додав:

— Ти врятувала життя людині, яка звикла платити борги. — Його погляд став темнішим. — І я заплачу.

Я мовчала. Він чекав надто спокійно, майже беземоційно.

— Ну? — тихо сказав він. — Що ти хочеш, Вероніко?

Він дивився на мене так, ніби вже знав, що я попрошу гроші. Мабуть, так би вчинив кожен на моєму місці. Знала, що зараз можу попросити у нього будь-яку суму, захист, безпеку та багато що. Але мені це усе не потрібно.

Моє серцебиття пришвидшилося, долоні спітніли. Я усвідомлювала, у якому становищі перебуваю, але слова вирвалися зовсім інші:

— Відпусти мене.

Його брови ледь помітно зійшлися.

Я змусила себе договорити.

— Залиш мене у спокої. Ніби ми ніколи не зустрічалися.

У кімнаті стало тихо. Я бачила, як у його очах щось змінюється, я відчула легке тремтіння, ніби у кімнаті раптово стало холодніше.

— Це і є твоє бажання? — повільно спитав він.

— Так.

Я майже відчула, як йому це не подобається. Його щелепа напружилася, погляд став темнішим. Я зітхнула, вже готуючись почути різку відмову. Зараз він просто скаже «ні» і на цьому усе скінчиться. 

Але він раптом тихо видихнув і кивнув.

— Добре.

Я не одразу зрозуміла, що він щойно погодився. Широко відкрила очі, дивлячись на нього.

— Ти врятувала мені життя, — рівно сказав він. — Я сказав: виконаю будь-яке твоє прохання.

Промовивши це, він одразу зробив крок до дверей, та на порозі на мить зупинився. Трохи повернув голову в мій бік.

— Я виконаю твоє бажання, — його голос прозвучав майже спокійно. — Але запам’ятай одну річ.

Він подивився на мене через плече і в мене по спині пройшов холод.

— Якщо ми зустрінемося знову… — він зробив паузу, даючи час усвідомити сказане, — …я вже не відпущу тебе.

Двері тихо зачинилися.