7.1

Вероніка

Ми вийшли з клубу, і лише тут я дозволила собі трохи відпустити напругу. Тіло одразу почало дрібно тремтіти. Я обхопила себе руками, намагаючись хоч трохи вгамувати тремтіння.

Я навіть не одразу зрозуміла, що на моїх плечах лежить його піджак. Він просто накинув його — без жодного слова.

Це трохи заспокоїло, але водночас налякало сильніше за все, що сталося сьогодні.

Я вже не виберуся з цього. Він не відпустить. А для інших я вже стала його — трофей Вироку.

Коли ми проходили повз вхід, двоє чоловіків біля дверей швидко відвели від мене погляд, ніби вже знали, кому я належу. Я ледь помітно здригнулася від цього.

Вирок… Так вони його назвали? Артур Вольний. Він навіть не представився. Просто… з’явився в моєму житті. Його знають усі в світі, про який я раніше бачила тільки у фільмах. Невже це справді реальність?

Я сильніше стиснула руки на плечах. Для нього я вже не людина — власність. І, здається, нічого не можу з цим зробити.

Ми підійшли до машини, на якій приїхали сюди. До клубу підкотило ще кілька авто, загальмувавши біля нас. З одного вийшов чоловік, який першим з’явився після аварії.

— Поговорили? — спитав, глянувши на Артура.

— Так.

— Куди тепер?

— Додому, — спокійно відповів Артур. — Потім перевів погляд на мене. — Сідай у машину.

Я навіть не стала сперечатися. Зараз у цьому просто не бачила сенсу. Артур відчинив дверцята і коротким рухом поклав руку мені на потилицю, спрямовуючи до салону. Так само буденно, ніби це щось уже звичне.

Коли зачинила дверцята, я зрозуміла, що інстинктивно зайняла місце поруч із ним — ніби іншого варіанту і не було.

Дорога минула майже в повній тиші. У мене просто не лишилося більше сил ні на що. Я байдуже дивилася у вікно, де повз ковзали нічні вогні міста, і не ставила жодних запитань. Схоже, тепер це вже нічого не змінить.

Артур теж мовчав. Руки спокійно лежали на кермі, ніби нічого не сталося і він просто повертався додому після роботи.

Через деякий час машина звернула з освітленої вулиці на темну дорогу. За високими воротами з’явився великий будинок.

Авто плавно зупинилося перед входом. Артур заглушив двигун і вийшов першим. Дверцята з мого боку відчинилися майже одразу. Біля машини вже стояв чоловік у темному костюмі.

— Проведи її, — коротко сказав Артур.

Той лише кивнув у відповідь.

Я вийшла з машини. Артур навіть не подивився в мій бік. Він уже йшов до входу, ніби моя присутність тут давно була вирішеною справою.

— Сюди, — сухо сказав чоловік, рушивши всередину.

Я пішла за ним, нічого не сказавши. Ми піднялися сходами і зупинилися біля дверей у кінці коридору. Він відчинив їх і відступив убік.

— Ваша кімната.

Я зробила крок усередину. Чоловік уже збирався піти, але зупинився і кинув через плече:

— І не раджу робити дурниць.

Після цього двері тихо зачинилися. Я зробила кілька кроків у кімнату й відразу почула, як тихо клацнув замок за спиною. Повільно обернулася на звук, й довго дивилася на двері, не рухаючись.

Тоді усе ж змусила себе роззирнутися кімнатою. На ліжку лежав складений жіночий одяг. Я майже байдуже підійшла й глянула на нього. Він був ще з етикетками і мого розміру.

Я завмерла, дивлячись на речі, а тоді відвернулася і повільно підійшла до дверей. Натиснула на ручку — звісно що замкнено. На що я тільки сподівалася?

Я затримала руку на холодному металі, ніби від цього щось могло змінитися. Потім підійшла до вікна. Штори були трохи прочинені. Я відсунула тканину і виглянула надвір.

На подвір’ї повільно проходив охоронець. Далі тягнувся високий мур, а за ним — темрява.

Я дивилася на це кілька секунд, намагаючись придумати хоч якийсь варіант, але безрезультатно. Я відпустила штору. Жодної надії вибратися звідси не залишилося.

Останні мої сили вичерпалися. Я повільно опустилася на підлогу біля ліжка, обхопила себе руками. Очі защипало від сліз. Я навіть не намагалася їх стримати, просто дозволила тихо котитися щоками.

Я заплющила повіки і тут же згадала його спокійний голос у машині. Наче він зовсім не сумнівався, що я поїду з ним.

Я точно звідси не виберуся. Він не відпустить.