Розділ 7

Вероніка

Ми вийшли з клубу, і лише тут я дозволила собі трохи відпустити напругу. Тіло одразу почало дрібно тремтіти. Я обхопила себе руками, намагаючись хоч трохи вгамувати тремтіння.

Я навіть не одразу зрозуміла, що на моїх плечах лежить його піджак. Він просто накинув його — без жодного слова.

Це трохи заспокоїло, але водночас налякало сильніше за все, що сталося сьогодні.

Я вже не виберуся з цього. Він не відпустить. А для інших я вже стала його — трофей Вироку.

Коли ми проходили повз вхід, двоє чоловіків біля дверей швидко відвели від мене погляд, ніби вже знали, кому я належу. Я ледь помітно здригнулася від цього.

Вирок… Так вони його назвали? Артур Вольний. Він навіть не представився. Просто… з’явився в моєму житті. Його знають усі в світі, про який я раніше бачила тільки у фільмах. Невже це справді реальність?

Я сильніше стиснула руки на плечах. Для нього я вже не людина — власність. І, здається, нічого не можу з цим зробити.

Ми підійшли до машини, на якій приїхали сюди. До клубу підкотило ще кілька авто, загальмувавши біля нас. З одного вийшов чоловік, який першим з’явився після аварії.

— Поговорили? — спитав, глянувши на Артура.

— Так.

— Куди тепер?

— Додому, — спокійно відповів Артур. — Потім перевів погляд на мене. — Сідай у машину.

Я навіть не стала сперечатися. Не тому, що змирилася. Просто всередині вже нічого не залишилося. Ні сил, ні злості, ні віри, що це хоч щось змінить.

Артур відчинив дверцята і коротким рухом поклав руку мені на потилицю, спрямовуючи до салону. Так само буденно, ніби це щось уже звичне.

Коли зачинила дверцята, я зрозуміла, що інстинктивно зайняла місце поруч із ним — ніби іншого варіанту і не було.

Дорога минула майже в повній тиші. У мене просто не лишилося більше сил ні на що. Я байдуже дивилася у вікно, де повз ковзали нічні вогні міста, і не ставила жодних запитань. Схоже, тепер це вже нічого не змінить.

Артур теж мовчав. Руки спокійно лежали на кермі, ніби нічого не сталося і він просто повертався додому після роботи.

Через деякий час машина звернула з освітленої вулиці на темну дорогу. За високими воротами з’явився великий будинок.

Авто плавно зупинилося перед входом. Артур заглушив двигун і вийшов першим. Дверцята з мого боку відчинилися майже одразу. Біля машини вже стояв чоловік у темному костюмі.

— Проведи її, — коротко сказав Артур і додав після короткої паузи: — Постав охорону.

Той лише кивнув у відповідь.

Я вийшла з машини. Артур навіть не подивився в мій бік. Він уже йшов до входу, ніби моя присутність тут давно була вирішеною справою.

— Сюди, — сухо сказав чоловік, рушивши всередину.

Я пішла за ним, нічого не сказавши. Ми піднялися сходами і зупинилися біля дверей у кінці коридору. Він відчинив їх і відступив убік.

— Ваша кімната.

Я зробила крок усередину. Чоловік уже збирався піти, але зупинився і кинув через плече:

— І не раджу робити дурниць.

Після цього двері тихо зачинилися. Я зробила кілька кроків у кімнату й відразу почула, як тихо клацнув замок за спиною. Повільно обернулася на звук, й довго дивилася на двері, не рухаючись.

Тоді усе ж змусила себе роззирнутися кімнатою. На ліжку лежав складений жіночий одяг. Я майже байдуже підійшла й глянула на нього. Він був новий, навіть із етикетками — ідеально мого розміру.

Я завмерла, дивлячись на речі, а тоді відвернулася і повільно підійшла до дверей. Натиснула на ручку — звісно що замкнено. На що я тільки сподівалася?

Я затримала руку на холодному металі, ніби від цього щось могло змінитися. Потім підійшла до вікна. Штори були трохи прочинені. Я відсунула тканину і виглянула надвір.

На подвір’ї повільно проходив охоронець. Далі тягнувся високий мур, а за ним — темрява.

Я дивилася на це кілька секунд, намагаючись придумати хоч якийсь варіант, але безрезультатно. Я відпустила штору. Жодної надії вибратися звідси не залишилося.

Я машинально ще раз окинула кімнату поглядом: ліжко, вікно, замкнені двері і все. Жодної лазівки.

Останні мої сили вичерпалися. Я повільно опустилася на підлогу біля ліжка, обхопила себе руками. Очі защипало від сліз. Я навіть не намагалася їх стримати, просто дозволила тихо котитися щоками.

Я заплющила повіки і тут же згадала його спокійний голос у машині. Наче він зовсім не сумнівався, що я поїду з ним.

Я точно звідси не виберуся. Він не відпустить.

Я сиділа на підлозі, притулившись спиною до ліжка, обхопивши себе руками. Сльози вже майже висохли, але груди все ще здригалися від тихих рваних вдихів.

У коридорі почулися кроки. Я здригнулася і різко підняла голову.

Кроки зупинилися біля дверей цієї кімнати і замок тихо клацнув. Швидко витерши щоки долонею, я різко підвелася, ніби мене щось штовхнуло.

Коли двері відчинилися, до кімнати зайшов Артур. Він уважно поглянув на мене, вивчаючи кожну дрібницю.

Я ж стояла випроставшись, схрестила руки на грудях і невідривно дивилася йому в очі. Ніби щойно не сиділа на підлозі, намагаючись не розсипатися на шматки. До останнього не збираюся коритися йому, хай би що він замислив зі мною зробити.

Його погляд трохи затримався на моєму обличчі. Мовби він відзначив щось для себе, але вирішив не озвучувати.

— Ти голодна? — просто запитав.

Це прозвучало майже абсурдно після всього, що сталося.

— Ні.

Я відповіла коротко, навіть не думаючи, чи справді хочу їсти.

Він не наполягав. Пройшов у кімнату й зупинився навпроти мене. Деякий час просто мовчки дивився, його брови ледь хмурилися, ніби зважував щось у голові.

— Чому ти мене витягла з машини?

Я не відповіла. Зовсім не тому, що не хотіла, а просто… у мене не було відповіді — навіть для себе.

— Ти могла втекти. — Його голос став трохи твердішим. — Дати мені померти і бути вільною.

— За хороші вчинки доводиться платити, — майже прошепотіла я, ледве впізнавши власний голос.