6.2

У машині знову запала тиша. Я порушив її, кинувши короткий погляд на неї.

— Більшість людей утекли б.

Вона нічого не відповіла, лише знову відвела погляд у вікно. Ця її реакція зачепила мене більше, ніж якби вона боялася. Ми вже під'їжджали, тож я поки залишив це.

Попереду спалахнули знайомі неонові вивіски. Я звернув на вузьку під’їзну доріжку, паркуючись. Перед входом у клуб стояло кілька дорогих авто, з динаміків крізь зачинені двері глухо пробивався бас.

— Виходь, — сказав, зупинивши авто.

Вероніка поглянула на будівлю, потім на мене.

— Ти серйозно?

— Йдеш зі мною.

І от тоді її терпіння нарешті урвалося.

— Та досить уже! — різко сказала вона. — Я ледь не загинула! Уже раз пішла з тобою і мало не згоріла в машині!

Я мовчки дивився на неї.

— Ти хоч розумієш, що відбувається?! — продовжила вона, майже шепотом, але з напруженням у голосі. — У тебе стріляють, машини вибухають, а ти просто їдеш у клуб, ніби це звичайний вечір! Та ще й тягнеш мене із собою. З мене досить цього.

Я відчинив дверцята.

— Виходь.

Я перевів на неї погляд: без злості, без підвищеного голосу. Просто подивився.

— Я не… — запнулася вона на півслові, наткнувшись на мій погляд.

Вероніка стиснула губи в тонку лінію, а тоді різко видихнула, відстебнула ремінь і вийшла з машини.

Я обійшов авто і рушив до входу. Вона ще кілька секунд не рухалася, а потім усе ж пішла слідом.

Біля дверей стояв охоронець. Він ковзнув поглядом по мені, по моєму одязі, по слідах крові на скроні і відразу випрямився. Не сказавши ні слова, просто відчинив двері й пропустив нас усередину.

Вона здивовано глянула на нього, ніби чекала питань або хоча б перевірки. Але в цьому місті деякі двері відчиняються без жодного слова.

Щойно ми переступили поріг, гучна музика накрила з головою, вібруючи в грудях. У залі мерехтіло світло, люди сміялися, хтось танцював, хтось сидів за столами з напоями. Ніхто навіть не звернув уваги.

Я рушив прямо до сходів, що вели на другий рівень, де були VIP-кімнати.

Вона на мить сповільнила крок. Її погляд ковзнув по охоронцях біля дверей, по темному коридору, по камерах під стелею. Схоже, вона починала розуміти, що це місце існує не для розваг.

Вероніка мовчки йшла за мною, тримаючись на півкроку позаду. Наче інстинктивно намагалася не опинитися між мною і будь-ким іншим.

На сходах нам назустріч вийшов розпорядник клубу. Він уже відкрив рот, щоб щось сказати, і раптом завмер. Його обличчя різко зблідло. Погляд ковзнув по мені, по слідах аварії на одязі, по крові на скроні.

Добре, так буде швидше.

— У якій кімнаті Боров? — спитав я.

Він нервово кліпнув.

— Артуре Ігоровичу… е-е… здається, ви помилилися… Станіслава Борисовича сьогодні тут немає…

Я подивився на нього, не сказавши більше нічого. Його голос різко урвався. Він нервово ковтнув.

— Я… перевірю, — спробував він знову викрутитися.

— Не треба.

Кілька секунд ми мовчки дивилися один на одного. Потім він приречено зітхнув, змирившись.

— Ходіть за мною.

Він повернувся і швидко пішов коридором. Ми рушили слідом. Я відчував, як Вероніка трохи відстає, але не наважується зупинитися. Чув її тихі кроки позаду. Занадто невпевнені як для людини, що ще хвилину тому кричала на мене.

Розпорядник зупинився біля однієї з дверей і нервово постукав.

— Заходь, — пролунав голос зсередини.

Він відчинив двері і відійшов убік. Я зайшов першим.

У кімнаті стояв важкий запах алкоголю і дорогих парфумів. За великим столом сидів Боров. Навколо нього розташувалися кілька його людей, а поруч — дві дівчини-моделі, що ліниво потягували коктейлі.

Боров підняв погляд. На мить наші очі зустрілися і на його обличчі не з’явилося жодної емоції: ні здивування, ні страху, ні навіть цікавості. Ніби він чекав на мене.

— Думав, ти приїдеш швидше, — кинув мені недбало і повільно зробив ковток віскі, не відводячи від мене погляду.

Один із людей Борова ледь помітно випрямився і різко припинив посміхатися. Інший повільно прибрав руку під стіл.

Я спокійно зачинив двері за собою. Краєм ока я бачив, як Вероніка мимоволі зробила крок ближче до мене. Коли я сів навпроти Борова, вона залишилася стояти. Наче ще не вирішила, чи вона тут гість… чи заручниця.

Один із людей Борова раптом примружився, дивлячись на неї.

— Слухай… — тихо сказав він сусіду. — Це ж та сама дівчина.

— Яка?

— З бою. Трофей Вироку.

Він став розглядати її уважніше, щоб переконатися остаточно. Я повільно перевів на нього очі. Він одразу замовк і втупився у свою склянку в руках.

Дарма я засвітив її перед ними.

Я відчув, як Вероніка завмерла поруч, а тоді її пальці на мить стиснулися. Вона зрозуміла, що її вже помітили.

Боров ліниво відкинувся на спинку дивана.

— Вид у тебе, звісно, так собі, — сказав він, ковзнувши поглядом по моїй скроні. — Дорога була важка?

— Нормальна, ти погано старався, — спокійно відповів я.

Одна з моделей нервово перевела погляд з мене на Борова. Боров усміхнувся куточком губ.

— Та невже? А я вже почав хвилюватися, що перестарався.

— Наступного разу старайся краще.

Кілька секунд у кімнаті всі мовчали, ніхто навіть не рухався. Але я відчував, як у повітрі наростала напруга.

Боров підняв склянку, покрутив її в пальцях.

— Ти ж розумієш, Вольний… — сказав він майже буденно. — Це бізнес.

— Ні, — Я взяв пляшку, налив собі віскі й трохи нахилився вперед. — Це була помилка.

Я випив склянку залпом, не відвівши очей. Його погляд на мить потемнів, але посмішка залишилася.

— Ти впевнений?

— Абсолютно.

Боров зробив ковток і поставив склянку на стіл.

— І що тепер?

— Тепер ти більше так не робиш.

Він тихо хмикнув.

— Ти прийшов читати мені нотації?

— Я прийшов попередити.

Боров подивився на мене уважніше, ніж раніше.

— А якщо ні?