6.1

Артур

Свідомість поверталася болючими спалахами. Спочатку я вловив глухий звук, ніби він ішов з-під води, потім відчув біль: тупий у всьому тілі й різкий, пульсуючий, у скроні, що віддавав у потилицю.

Я рвучко втягнув повітря, але це було помилкою — легені обпекло гарячим димом. Проте запах пального і горілого металу миттєво прочистив голову.

Різко розплющив очі і вона була першим, що я побачив. Вона була просто наді мною. Впиралася руками в асфальт, схилившись так близько, що я бачив, як тремтять її вії. Пасмо волосся прилипло до щоки.

Вероніка просто дивилася на мене, наче не вірила, що я справді прийшов до тями.

Я моргнув, намагаючись сфокусувати погляд. Чому вона взагалі наді мною?

Свідомість повільно збирала уламки пам’яті: фари в дзеркалі, далі удар, різкий ривок керма, а потім — темрява.

Я перевів погляд убік — моя машина горіла. Полум’я виривалося з-під капота, облизуючи понівечений метал, і вже повністю охопило салон. Чорний дим тягнувся в нічне повітря.

Раптово пазл склався. Під спиною — асфальт. Я лежу. Вона — наді мною. Я знову подивився на неї. Ні. Серйозно?

Я уважно вдивився в її обличчя, перевіряючи, чи не жартує зі мною власний мозок.

— Ти мене врятувала?.. — голос прозвучав хрипко й трохи тихіше, ніж я розраховував.

Дивна дівчина. Вона взагалі розуміє, кого щойно витягла з палаючої машини?

Вероніка відкрила рот, але відповісти не встигла. Позаду глухо бухнуло, хоч і не так сильно, як перший вибух, але достатньо близько.

Інстинкт спрацював швидше за думку. Я різко піднявся на ліктях і притиснув її голову до себе. Другою рукою обхопив потилицю, закриваючи її собою.

— Лягай.

За спиною щось голосно хлопнуло і відразу ж гаряча хвиля прокотилася над асфальтом.

Я лише сильніше притиснув її до себе, накриваючи своїм тілом. Кілька секунд ми нерухомо лежали так, поки над нами сипалися іскри й шматки розпеченого металу.

Коли нарешті полум'я трохи стихло, я повільно видихнув. Живі. Уже непогано, але хтось сьогодні дуже наполегливо намагався, щоб я таки нікуди не доїхав. У мене практично не виникало сумнівів, хто саме передав це вітання.

Я перевів погляд на палаючу груду металу. Нас переслідувало дві машини. Значить, їх було мінімум четверо і вони таки змогли дістати нас. Перший удар припав на задній бампер — надто точний для дилетантів, а потім переднє авто закрило коридор. Усе оформили чисто, синхронно, професійно.

Я знову подивився на неї. Обережно відсторонив її від себе й підвівся, потягнувши за собою. Дарма я взяв її з собою саме сьогодні. Здавалося, вона боялася навіть дихнути голосніше.

Навіщо вона взагалі врятувала мене? — думка майнула й одразу зникла.

Часу на роздуми не було, поряд різко загальмувало авто. Я інстинктивно напружився. Рука сама стиснулася в кулак, але за мить я впізнав номерний знак — Сергій.

Слідом під’їхало ще кілька наших машин. Нарешті дозволив собі трохи видихнути і зосередився на ситуації.

Сергій швидко вискочив із авто, кинув погляд на мене, потім — на палаючу машину позаду.

— Живий?

— Як бачиш.

Він коротко кивнув у бік розбитого авто.

— Знаєш, хто це був?

Я стиснув щелепи.

— Боров передав привіт.

Сергій насупився.

— Ти впевнений?

Я кивнув.

— Міняємо плани. Розберися тут з усім, — кинув на ходу, рушивши до однієї з машин. — А я до нього.

І додав, проходячи повз Сергія:

— Не люблю залишати теплі вітання без відповіді.

— Артуре! — гукнув він. — А що з нею?

Я озирнувся.

Вероніка стояла трохи осторонь, нерухома, з широко розплющеними очима. Лише тепер, схоже, до неї почало доходити, у що вона втрапила.

Так, маленька. Це мій світ і тепер ти вже занадто глибоко в нього зайшла. Я навіть не став думати.

— Вона їде зі мною. — Перевів погляд на неї: — Сідай у машину.

Вона здригнулася, коли я звернувся до неї, але цього разу сперечатися не стала. Мовчки одразу рушила до авто. Швидко сіла на пасажирське сидіння й пристебнулася, навіть без жодних спроб перечити.

Я вирулив на дорогу. Кілька секунд у машині стояла важка тиша. Тільки мотор рівно гудів під капотом.

— Візьми серветки з бардачка.

Вона різко глянула на мене, але знову мовчки підкорилася. Відкрила бардачок, трохи понишпорила й дістала звідти пачку.

— Дістань мені кілька і себе приведи до ладу.

— Годі мені наказувати, — з легким роздратуванням кинула мені.

Я ледь скосив на неї погляд. Хм. Отже, вже приходить до тями і навіть огризається. Добре.

— Це не наказ, — спокійно сказав я. — Просто не хочу, щоб ти виглядала так, ніби тебе щойно витягли з палаючої автівки.

— Дуже цінно, — фиркнула вона у відповідь.

Я нічого не відповів.

Вероніка витягла кілька серветок і простягнула мені. Я взяв їх однією рукою, не відриваючи погляду від дороги. Стер, наскільки зміг, кров, що все ще сочилася зі скроні. На білій серветці одразу проступила темна пляма і вона помітила це. Я відчув її уважний погляд.

— Ти серйозно поранений, — тихіше сказала вона.

— Подряпина, — недбало відмахнувся.

— Це називається подряпина?

Я коротко всміхнувся краєм губ.

— Ти просто погано бачила справжні проблеми.

Вероніка мовчала кілька секунд. Потім витягла ще одну серветку і, трохи вагаючись, простягнула її до мого чола.

— Дай.

Я на мить перевів на неї погляд: серйозне обличчя, стиснуті губи, жодного сліду страху чи паніки. Я трохи нахилив голову. Вона обережно прибрала сліди крові.

— Ти б мав їхати в лікарню, — буркнула вона. — Може бути струс мозку.

— Маю інші плани.

— Я вже зрозуміла.

Вона відкинула використану серветку назад у бардачок і втупилася у вікно, байдуже дивлячись на ліхтарі нічного міста. Кілька секунд вона мовчала. Потім тихо сказала:

— Ти ж не збираєшся мене відпускати, так?

— Ні. — Я навіть не подивився на неї.

Вероніка повільно видихнула.