5.2

Я навіть не встигла перепитати. Позаду раптом занадто близько спалахнули фари.

— Обережно! — вирвалося в мене.

У ту ж мить пролунав оглушливий удар. Світ перевернувся. Машину рвучко кинуло вперед, потім убік. Шини завили по асфальту. Кермо в його руках смикнулося, метал заскреготів так голосно, що заклало вуха.

Я втиснулася в сидіння. Ремінь безпеки боляче вп’явся в груди, перехопивши подих.

Ще один удар. Скло десь позаду тріснуло з різким сухим звуком. Машину розвернуло. Фари. Асфальт. Темрява. Знову фари. Все змішалося в хаотичному миготінні світла.

Я почула власний крик — уривчастий, чужий. Він вилаявся, намагаючись втримати кермо, та машина вже не слухалася. Останній різкий ривок. І потім глухий, важкий удар. Світло спалахнуло білим.

І раптом усе стихло.

Лише двигун хрипко дихав десь попереду. Я не одразу зрозуміла, що ми більше не рухаємося. У вухах гуло. Повітря пахло гарячим металом і чимось різким.

Я глянула на нього. Він сидів нерухомо, відкинувши голову на сидіння. Його руки все ще тримали кермо і щось темне повільно стікало з його скроні.

Мій погляд поступово прояснювався. Дзвін у вухах почав стихати, ніби хтось повільно приглушував звук.

Я моргнула кілька разів. Я… жива.

Поруч більше не чулося ні пострілів, ні інших машин.

Я повернула голову до нього: очі заплющені, голова трохи схилена набік. Він без свідомості чи… мертвий?

Усередині все сильніше стискалося щупальцями страху. Ще кілька хвилин тому я пережила наймоторошніші миті у своєму житті.

Що мені робити? Втекти? Чи є в цьому сенс? Він усе одно мене знайде.

Раптом у салоні запахло димом. Я повернула голову вперед і побачила, як попереду, під капотом, спалахнув вогонь.

Усвідомлення вдарило миттєво: машина може вибухнути. Потрібно негайно вибиратися.

Я відразу відстебнула ремінь безпеки. Пальці тремтіли, але замок клацнув. Намацала ручку дверей і смикнула. Нічого не відбулося. Я смикнула ще раз та двері не піддалися.

— Та відкривайся ж!

Я з усієї сили вдарила їх плечем. Метал скрипнув, і двері раптом піддалися. Я майже випала назовні, важко ступивши на асфальт.

Повітря було холодне, але пахло гарячим металом і димом.

Я швидко випрямилася, але голова закрутилася. Мене хитнуло, і я ледь встояла. Перед очима нарешті прояснилося, я обернулася і глянула на нього. Він усе ще нерухомий сидів у машині.

Мої коліна тремтіли та я зробила кілька кроків назад від авто. 

Думки хаотично заметалися: втекти, просто втекти і забути про усе. Машина вибухне — і всі мої проблеми зникнуть разом із ним. Це вихід, мій єдиний шанс урятуватися.

Але раптом мене пронизав холод жаху. Я справді здатна його залишити? Ні, ні, ні. Я сильно замотала головою, притиснувши долоні до обличчя. Хай би ким він не був… я не можу залишити людину помирати.

Я стрімко розвернулася і побігла до водійських дверей. Смикнула їх, але метал був понівечений і вже розжарений. Долоню боляче обпекло, я різко відсмикнула руку.

— Чорт…

Я вхопилася за ручку через рукав і потягнула сильніше, впершись ногою. Усередині машини вже клубочився дим. Вогонь під капотом розростався. Серце калатало скажено.

Авто може вибухнути будь-якої миті.

Двері нарешті піддалися з пронизливим скрипом. Я різко відчинила їх.

Він усе ще не рухався. І це лякало не на жарт. Я простягнула руку і на мить завмерла, пальці тремтіли, та я сціпила зуби і спробувала намацати пульс на його шиї. Кілька секунд нічого та за мить відчула.

Живий.

— Чудово… — пробурмотіла я крізь зуби.

Потягнула його за плече з усіх сил, але він навіть не ворухнувся. Боже, який же він важкий. Я не впораюся. У мене просто не вистачить сил.

Може… втекти? Він же мене викрав. Навіщо мені це? Я зціпила зуби. Ні. Злість раптом спалахнула всередині.

— Краще б мозок собі прокачав, а не тільки м’язи! — гаркнула я й смикнула його ще сильніше.

Його тіло нарешті зрушило, і він важко навалився на мене. Зробила ще ривок і таки змогла витягти його з машини.

Я схопила його під пахви і, задихаючись, потягнула назад, від авто. Кожен крок давався через силу, але цього все ще недостатньо. Ми були занадто близько. А вогонь розгорався тільки сильніше.

— Та на біса ти мені здався! — вирвалося у мене.

Адреналін просто гнав уперед: ще трохи, ще кілька метрів.

Я вже хотіла відпустити його і відбігти, як раптом полум’я в машині раптом спалахнуло ще яскравіше. Я інстинктивно кинула його на землю і накрила собою навіть не встигнувши подумати. Це був чистий інстинкт.

Кілька секунд я просто лежала, притиснувшись до нього, не розуміючи, що відбувається. У вухах стояв глухий шум. Тепло від вогню обпалювало спину.

Я повільно вдихнула повітря, наповнене гаром, і обережно підвела голову. Світ трохи плив перед очима, у вухах дзвеніло.

Я сперлася руками об асфальт і повільно піднялася на ліктях. Тільки тепер усвідомила, що лежу просто на ньому. Мій пульс зашкалював, гулко відлунюючи у скронях.

Я опустила погляд. Його обличчя було зовсім близько. На скроні все ще темніла кров, але груди повільно здіймалися — живий.

Його повіки неочікувано здригнулися. Я завмерла. Поволі, ніби крізь важкий сон, він відкрив очі і наші погляди зустрілися.

Кілька довгих секунд ми просто дивилися один на одного, ніби ніхто з нас до кінця не розумів, що відбувається.

Його погляд був трохи розфокусований, але поступово в ньому з’являлася ясність. Він мовчки дивився на мене, ніби намагався скласти пазл. Потім ледь насупився і тихо, майже недовірливо запитав:

— Ти мене врятувала?..

Я відкрила рот, але не встигла відповісти. Позаду раптом пролунав ще один глухий вибух.

Він зреагував миттєво. Його рука різко піднялася, притискаючи мою голову до себе. Друга обхопила потилицю, ховаючи мене від вибуху.

— Лягай! — видихнув він.

Я відчула, як його пальці міцно стиснули моє волосся, притискаючи ближче до грудей.