5.1

Він вивів мене надвір, точніше витягнув за собою.

Нічне повітря вдарило в обличчя холодом. Я машинально втягнула його в легені, ніби це могло мене пробудити від цього кошмару.

Він повів мене до чорного автомобіля, і я одразу його впізнала. Саме це авто стояло навпроти кафе сьогодні вдень. Я нервово ковтнула слину, що раптово стала надто густою.

Він зупинився біля машини, відкривши дверцята, коротко кинув:

— Сідай.

Я не поворухнулася. Усвідомлення накрило безжалісно, вибивши подих. Усе склалося в одну дуже неприємну картину. Після клубу я була впевнена, що вирвалася, що та пригода лишилася у минулому і я забуду все, як страшний сон.

Але ні.

Я обманювала себе, повірила в ілюзію. Він просто дозволив мені тоді піти, а сам спостерігав із тіні. Увесь час був поруч і просто насолоджувався моєю наївністю.

Від цього усвідомлення пальці миттєво похолонули.

Він обернувся до мене. Його погляд ковзнув по моєму обличчю, зупинився на очах.

— Вероніко. — Голос був спокійний, майже лінивий.

— Сідай у машину.

Я замотала головою.

— Ні, — слово прозвучало тихіше, ніж я хотіла.

Він кілька секунд мовчки дивився на мене, ніби оцінював, скільки ще це триватиме. Потім повільно сперся ліктем на дах автомобіля.

— У тебе є два варіанти, — сказав він рівно. — Ти або сідаєш сама... — коротка пауза, — або я посаджу тебе.

Я скрипнула зубами. Зараз зовсім нічого не можу вдіяти, а він точно не жартує.

Я різко відвернулася й сіла в машину. Нехай зараз я програла, але це ще не кінець. Просто так я не підкорюся і знайду вихід. Дверцята грюкнули трохи голосніше, ніж потрібно.

За кілька секунд він обійшов авто і теж сів за кермо. Кинув на мене швидкий погляд. Кутик його губ ледве смикнувся.

— Розумне рішення.

Я лиш фиркнула і відвернулася до вікна.

Щойно двигун загуркотів, він рвучко вирулив на дорогу і відразу втиснув педаль газу. Машину смикнуло вперед. Мене хитнуло вбік, і я рефлекторно вчепилася в дверцята, намагаючись втриматися.

Та він псих!

Я швидко потягнулася до ременя безпеки. Пальці не слухалися, ковзали по холодному металу. Серце шалено калатало.

Ненормальний. Він що, вбитися хоче й мене заодно прихопити?

З другої спроби мені таки вдалося пристебнутися. Впоравшись, я підняла голову. На його обличчі промайнула ледь помітна посмішка. Його забавляли мої дії.

— Нарешті, — спокійно сказав він, не відводячи погляду від дороги. — Я вже почав хвилюватися за твою безпеку.

Я різко повернула голову до нього. Та він ще й знущається!

— Ти серйозно?

— Звісно, — знизав плечима.

Машина невпинно набирала швидкість.

— Не хотілося б, щоб ти постраждала. — Він зробив паузу. — Принаймні не зараз.

Я зціпила зуби.

— Ти щойно силоміць витягнув мене з моєї квартири і мчиш, як божевільний, — майже прошипіла я. — І після цього хвилюєшся за мою безпеку?

Кутик його губ знову трохи смикнувся.

— Ти швидко схоплюєш.

Я шумно видихнула.

— Зупини машину.

— Ні, — сказав, навіть не глянувши на мене.

— Я серйозно.

— Я теж.

Я відкинулася на сидіння, намагаючись стримати злість.

— Ти ненормальний.

— Можливо.

Він перевів на мене короткий погляд.

— Але ти все одно поїхала зі мною.

Я відвернулася до вікна.

— Я не поїхала, — вирвалося в мене. — Ти мене викрав.

Кілька секунд у машині було тихо. Потім він спокійно відповів:

— Подивимось.

В ту ж мить щось з силою вдарило в машину ззаду. Я ледь встигла впертися в сидіння, щоб не вдаритися головою об панель.

— Що за…? — інстинктивно озирнулася.

У ту ж мить пролунав ще один глухий металевий удар. Мене смикнуло вперед.

— Що це було? — злякано запитала я, радше машинально, ніж сподіваючись на відповідь.

— Не висовуйся, — коротко кинув він.

Його обличчя різко змінилося: жодної посмішки, жодної насмішки. Погляд став холодним і зосередженим.

Він ще сильніше втиснув педаль газу. Двигун заревів. Перед нами раптом вискочило інше авто, стрімко загальмувавши просто посеред дороги.

— Чорт…

Він круто викрутив кермо. Машину повело вбік, шини з виском ковзнули по асфальту. Ми насилу розминулися з бампером чужого авто.

Я судомно вчепилася однією рукою в дверцята, другою — в ремінь безпеки.

— Що відбувається?!

Паніка розросталася усе сильніше. Він нічого не пояснював, але те, як він реагував… те, як напружилися його плечі, як міцно пальці стискали кермо… лякало мене ще більше.

І раптом новий дужчий удар. Нас різко штовхнуло вперед, ніби хтось навмисно таранив у задній бампер. Пролунали глухі ритмічні хлопки.

По машині... стріляють?! Я відмовлялася сприймати реальність. 

— Чорт… — глухо вилаявся він, не відриваючи погляду від дороги.

Його щелепа напружилася. Руки стали жорсткими, пальці міцно стисли кермо. Тепер він більше не виглядав розслабленим. Тепер він виглядав небезпечним.

— Тримайся.