4.2

Він відмер першим, повільно провів пальцем по губі. Подивився спочатку на нього, потім перевів погляд на мене. І... усміхнувся. Чорт.

Він виглядав не роздратованим, а задоволеним. Я точно очікувала не цього і схоже він також.

— Я знав, що ти саме така, — сказав він хриплим голосом. — Ти не з тих, хто здається легко.

Він зробив крок ближче. Я напружилася, готуючись знову вириватися. Але цього разу він не схопив мене, лише зупинився на відстані, дивлячись так уважно, ніби щойно переконався у чомусь важливому.

— І знаєш що? — тихо сказав він.

Кутик його губ повільно піднявся.

— Мені цікаво, як довго ти витримаєш.

Він дивився на мене ще кілька секунд. Так уважно, ніби намагався запам’ятати кожну дрібницю: мій подих, напружені плечі, руки, стиснуті в кулаки.

Я чекала, що він знову підійде, схопить мене, спробує довести свою перевагу. Але він знову зробив те, чого я зовсім не очікувала — він відступив.

Я моргнула, не розуміючи.

Він повільно провів язиком по рані на губі, водночас витираючи кров пальцем.

— Сильніше, ніж минулого разу, — зауважив він спокійно. — Тобі знову вдалося дістати мене, чорт.

Його погляд знову ковзнув по мені, але вже інакше, не просто з цікавістю, а з оцінкою.

— Думаєш, це змусить мене передумати? — Він нахилив голову, уважно дивлячись на мене. — Ні, Вероніко.

Його голос перейшов майже на шепіт.

— Тепер я хочу тебе ще більше... перевірити.

Я запанікувала ще дужче й майже втиснулася в стіну, захищаючись тільки сильніше провокую його.

Але він, попри мої очікування, розвернувся й неквапливо пішов до дверей.

Я не рухалася. Не вірила.

— Ти… — голос зрадницьки охрип. — Ти просто підеш?

Питання вирвалося саме собою і я уже пожалкувала, що знову привернула його увагу.

Він зупинився біля виходу, озирнувшись через плече. І знову усміхнувся. Хотів щось відповісти, але в цю мить у його кишені завібрував телефон. Звук прозвучав різко в тиші кімнати.

Він завмер. Дістав телефон і глянув на екран. Його обличчя вмить стало зовсім іншим: усмішка зникла, очі стали холодними. Він відповів коротко:

— Кажи.

Я не чула голосу з іншого боку. Лише бачила, як він мовчки слухає. Його погляд повільно перемістився на мене і затримався, наче він раптом згадав, що я тут.

— Де? — коротко запитав він.

Кілька секунд тиші.

— Я буду.

Він вимкнув телефон. Я не рухалася, навіть намагалася дихати через раз.

Він ще мить дивився на екран, а потім повільно підняв очі на мене. У його погляді ніби з’явилося нове рішення щодо мене.

— Збирайся, — сказав він спокійно.

Я не одразу зрозуміла почуте.

— Що?

— Ти їдеш зі мною. Зараз.

Я коротко, нервово засміялася. Це був уже повний абсурд. 

— Ні.

Його брова ледь піднялася.

— Ні? — перепитав він тихо.

— Я нікуди з тобою не поїду.

Я зробила крок у бік, намагаючись обійти його, можливо, дістатися до дверей. Не знаю, я уже припинила логічно мислити.

Але він відреагував швидше. Його рука міцно схопила мене за зап’ястя. Не боляче, але так, що вирватися було неможливо. Я це відразу ж безуспішно перевірила.

— Вероніко, — його голос став небезпечно тихим. — Ми ж обидва знаємо, що поїдеш.

— Відпусти мене, — люто випалила і знову спробувала вирвати руку — безрезультатно.

— Не змушуй мене кричати.

Кутик його губ трохи піднявся.

— Кричи. — Він притягнув мене ближче і навис зверху. — Але поки приїде поліція, ми вже будемо далеко.

Серце закалатало ще сильніше. Я нервово ковтнула, але продовжила вперто дивитись прямо йому в очі. 

— У тебе проблеми з головою.

— Можливо. — Він подивився на мене уважно. — Але ти все одно поїдеш.

Я різко рвонулася і спробувала вдарити його ногою. Хотілося зробити хоч щось через власне безсилля. Та він зреагував миттєво, його коліно притиснуло мою ногу, блокуючи рух точно так само, як раніше.

— Уже пробували, — розчаровано зауважив він.

Я злісно видихнула.

— Іди до біса.

На секунду він мовчки дивився на мене. Потім раптом притягнув ближче. Настільки, що між нами майже не залишилося відстані.

Його голос прозвучав зовсім тихо:

— Я ж казав.

Пауза.

— Мені подобається, коли ти намагаєшся чинити опір.

Я уже набрала повітря в легені, щоб відповісти щось різке, але в цю мить він просто потягнув мене за собою до виходу.

— Куди ти мене тягнеш?! — прошипіла я.

— Показати, що буває, коли мені перечать.

Він відчинив двері квартири. Я спробувала впертися, але його рука на моєму зап’ясті лише трохи стиснулася.

— Ти не маєш права, — сказала я холодно.

Він зупинився на сходовому майданчику і повернувся до мене. Його очі були темні.

— Права? — тихо повторив він, трохи схиливши голову, — Вероніко… Ти досі думаєш, що ця історія про права?

Він хмикнув і повів мене вниз сходами. Я різко сіпнула руку.

— Я навіть не взяла сумку.

Він не зупинився і навіть не глянув на мене.

— Вона тобі не знадобиться.

Ми вже були на кілька сходинок нижче, коли я раптом озирнулася на двері своєї квартири і зрозуміла — він їх замкнув. Я ж точно чула, як клацнув замок. Тіло застигло.

— Зачекай.

Він неохоче зупинився.

Я дивилася на двері кілька секунд.

— Ти… — голос зрадницьки зірвався. — Ти ж не міг… як?..

Він спокійно простягнув руку й показав мені те, що лежало в долоні: мій запасний ключ. Я точно пам’ятала, де він був. Той самий, який завжди лежав у маленькій керамічній чашці біля дверей.

Я відчула, як холод пробіг по спині.

— Ти… ми ж тільки вчора…

Він нахилив голову, розглядаючи мене. Його погляд був майже спокійний.

— Я ж казав, — промовив він із насолодою в голосі. — Ти впустила мене значно раніше, ніж думаєш.

Його голос став тихішим.

— І я завжди отримую те, що обираю.

Він сховав ключ у кишеню і знову потягнув мене вниз сходами — так, ніби питання вже давно було вирішене.