4.1

Він наближався повільно, але в кожному його русі відчувалася прихована загроза — мов хижак, що не поспішає, бо знає: здобич нікуди не подінеться.

Я відступила ще на крок і вперлася спиною в стіну. Далі тікати було нікуди.

Він сперся рукою в стіну зовсім близько, навпроти мого обличчя. Я відразу відчула тепло його шкіри.

Усередині все стискалося від страху. Я розгубилася, але одразу ж змусила себе не відводити погляду і вперто підняла підборіддя. 

Його очі уважно ковзнули по моєму обличчю, ніби він уже вирішував, що зі мною робити далі.

— Ти знаєш, — тихо сказав він, — більшість людей у такій ситуації вже кричать.

Говорив спокійно і це, чорт забирай, звучало значно гірше. Я занадто голосно ковтнула повітря і відразу розізлилася.

— А ти, схоже, звик, що люди роблять саме те, чого ти від них чекаєш.

Кутик його губ ледь смикнувся.

— Звик.

Він нахилився трохи ближче, і я відразу відчула терпкий запах його парфуму, змішаний із ледь вловимим тютюном.

— І ти теж звикнеш… дуже швидко.

Я тихо хмикнула. 

— Не розраховуй, — мовила з викликом.

Його погляд похолов. Кілька секунд він уважно дивився на мене, ніби зважував щось у голові.

— Не той варіант, на який я розраховував, — сказав тихо.

Його пальці повільно торкнулися мого підборіддя. Я різко відсмикнула голову, не дозволяючи йому цього.

— Руки прибери. — Слова прозвучали тихо, але твердо.

Я не збиралася коритися і відчула, як йому це не сподобалося. Його погляд ще більше потемнів.

— Ти дуже смілива, — сказав він повільно.

Пальці стиснули моє підборіддя трохи сильніше, змушуючи мене знову подивитися на нього.

— Або дуже нерозумна.

Я вперто дивилася йому в очі. Втекти я не можу, але й здаватися не збиралася. Дзузьки.

— Чи є різниця? — спитала рівно, приховавши тремтіння голосу.

Він не відповів одразу. У його погляді мигнуло здивування. Він нахилився ще ближче.

— Є одна річ, яку ти маєш зрозуміти… — у голосі з’явилося щось темніше, — Вероніко.

Мені на мить перехопило подих. Він не просто вистежив мене і вдерся в мою квартиру, він знає моє ім'я. 

Його пальці повільно ковзнули від підборіддя до щоки.

— Ніхто… ніколи не розмовляє зі мною в такому тоні, — з кожним словом він нахилявся усе ближче.

Моє серце калатало так сильно, що, здавалося, ще удар і вирветься з грудей, але я все одно не відвела погляду.

— Тоді, мабуть, тобі доведеться почати звикати, — відповіла, зібравши залишки хоробрості.

Він лише ковзнув поглядом по моєму обличчю й затримався на очах, ніби намагаючись зрозуміти, блефую я чи ні.

А потім… він просто відступив на крок, залишаючи мене у спокої.

Я моргнула. Страх усе ще стояв клубком у горлі, бо я не розуміла, що він зробить далі. Істерика майже накрила мене та я ще трималася, хоч і лише на власній впертості.

Він повільно провів рукою по волоссю, ніби розмірковуючи.

— З тобою буде цікавіше, ніж я думав, — в його голосі з’явилась тінь усмішки.

Він зробив кілька кроків по кімнаті, оглядаючи вітальню так, ніби це була його квартира. Його пальці ковзнули по спинці дивана, далі — по краю столу, але він не відпускав мене з поля зору.

— Зазвичай люди поводяться інакше, — продовжив він спокійно. — Починають благати. Погрожувати поліцією. Кричати.

Він зупинився і повернувся до мене.

— Ти ж вирішила сперечатися.

Я схрестила руки на грудях, намагаючись приховати, як тремтять пальці. Злила власна боягузлива реакція. Я глибоко вдихнула, намагаючись повернути собі хоч якусь впевненість.

— А ти очікував, що я зрадію, побачивши у своїй квартирі незнайомого чоловіка?

— Незнайомого? — Його брова ледь піднялася.

Він повільно підійшов ближче. Цього разу вже не так близько, як раніше, але відразу стало важче дихати.

— Ти ж дивилася на мене в клубі так, ніби вже знаєш, — його голос став тихішим. — І я дивився на тебе так само.

Я похитала головою.

— Ти дивився на мене так, ніби я твоя власність.

Він завмер, ніби не очікував на таку відповідь. Кілька секунд у кімнаті панувала тиша, порушувана тільки нашим диханням. Потім він тихо усміхнувся, але зовсім не весело, швидше… задоволено.

— Саме так, — сказав він і зробив ще один крок ближче. — Тепер ти починаєш розуміти.

Я не встигла відповісти. Він раптом опинився зовсім поруч. Його рука різко ковзнула до моєї талії, притягуючи мене до себе, друга вперлася в стіну над моїм плечем, перекриваючи будь-яку можливість вислизнути.

— Пусти… — слова обірвалися.

Він нахилився і різко поцілував мене. Його рухи були вимогливими і впевненими, ніби це було чимось, що давно уже вирішено, без моєї участі.

На секунду я завмерла від такого нахабства, а потім щосили сіпнулася. Не дозволю! Моя нога рвонула вперед — точно так само, як тоді у клубі.

І він не відриваючись від мене, легко зупинив удар. Його коліно миттєво притиснуло мої ноги, фіксуючи їх між собою. Настільки швидко, ніби він очікував саме цього.

Я різко видихнула йому просто в губи. Злість спалахнула швидше, перекриваючи страх. Якщо не так — то інакше.

Я різко подалася вперед і сильно вкусила його за губу, до металевого присмаку крові. На мить я відчула, як він завмер і відразу здивовано відсахнувся від мене.

Я важко дихала, дивлячись на нього, до болю стискаючи долоні. Мене уже дрібно трусило чи то від страху, чи то від люті.

На його губі повільно виступила темна крапля крові. Це зробило його ще загрозливішим.

Кілька секунд ми просто не рухалися, ніби не до кінця усвідомлюючи, що зараз трапилося. Я невідривно дивилася на нього широко розкритими очима, готова до будь-чого.