3.2

Дурниці.

Я видихнула і потерла очі.

— Вероніко, ти сьогодні якась… розгублена, — зауважила Марина з сусіднього столу.

— Просто не виспалася, — коротко відповіла я.

І це була чиста правда, після клубу я зовсім не спала.

Коли робочий день нарешті закінчився, я відчула полегшення. Нарешті вечір блаженства і спокою.

Я швидко зібрала речі й вийшла з офісу. На вулиці вже починало темніти. Ліхтарі відбивалися у мокрому асфальті, машини шумно проносилися повз, залишаючи за собою довгі смуги світла.

Я йшла до зупинки, засунувши руки в кишені пальта і усе чіткіше відчувала чийсь надтопильний погляд на собі, наче за мною хтось стежить.

Я різко озирнулася.

Люди поспішали у своїх справах. Хтось говорив по телефону, хтось курив біля входу в магазин. Ніхто навіть не дивився у мій бік. Я тихо хмикнула.

— Вітаю, Вероніко, — пробурмотіла собі під ніс. — У тебе вже починається параноя.

Я рушила далі та все одно кілька разів озиралася дорогою. Просто на всяк випадок. І коли знову озирнулася, на секунду мені здалося, що той самий чорний автомобіль повільно виїжджає з-за рогу. Але коли я придивилася — це була інша машина.

Та крок я усе ж прискорила і нарешті таки дійшовши до будинку, відчула як плечі мимоволі розслабилися.

Я швидко зайшла в під’їзд і піднялася сходами. Очікувати на ліфт у темному під'їзді бажання просто не було. Дістала ключі, які уже співдороги тримала напоготові, замок тихо клацнув, і я зайшла всередину, одразу зачинивши двері за собою. Лише тоді видихнула. Нарешті вдома.

Я скинула сумку на тумбу і раптом на секунду зупинилася, відчувши, що в квартирі занадто прохолодно. Я точно пам’ятала, що зранку увімкнула опалення, тому нахмурилася.

Але потім пригадала про непрочитане повідомлення. Телефон знову опинився в моїй руці, екран засвітився — номер був незнайомий.

Неприємний холодок поповз уздовж спини, поки відкривала повідомлення. І я побачила всього кілька слів:

«Ти не тікала, це я дозволив піти.»

Я кілька секунд дивилася на екран, ніби сенс фрази мав змінитися, якщо перечитати її ще раз. Не змінився.

Дихання збилося з ритму — це не могла бути випадковість. Долоні стали вологими, а пальці холодними.

Ті слова звучали так само, як він говорив у клубі: спокійно, впевнено, ніби світ давно працює за його правилами.

Погляд сам повільно піднявся від телефону. У квартирі стояла звична тиша, але вона перестала здаватися затишною, як це було ще мить тому. Щось було не так.

Я сторожко зробила кілька кроків углиб, усе ще нервово стискаючи телефон і тепер помітила, що вікно у вітальні трохи прочинене. Але ж я його не відкривала.

Заспокойся. Я видихнула, провела рукою по волоссю, намагаючись зібратися. Тобі просто здалося, мабуть забула про це через ранкову метушню.

Я вже хотіла відкласти телефон, коли раптом відчула дивний запах. Він ледь відчувався, але усе ж був: сигаретний дим.

Я застигла. Я не курю, і ніхто з моїх знайомих тут не був останнім часом. Може з вулиці натягнуло?..

Серце вдарило сильніше, коли я повільно перевела погляд: світло з коридору лягало на вітальню м’якою смугою, і я помітила ще одну незначну річ, дрібницю — крісло біля вікна було трохи розвернуте. Я точно пам’ятала, що вранці воно стояло інакше.

Мурашки пробігли спиною. Я зробила ще один обережний крок.

— Дурниці… — тихо пробурмотіла сама до себе відмахуючись, але голос прозвучав надто тихо у великій квартирі.

Я нахилилася до сумки на тумбі і в цю мить почула ледь чутний звук. Тихий клац, наче хтось поставив склянку на стіл.

Я різко випросталася, серце уже калатало так швидко, що ще трохи і вискочить з грудей.

— Хтось… тут є? — голос прозвучав хрипко.

У відповідь тільки тиша. Я зробила ще один крок у бік вітальні, намагаючись розгледіти хоч щось у темряві і тоді почула його спокійний, низький голос:

— Нарешті прочитала.

Кров ніби відлила від обличчя, і я повільно повернула голову на звук.

Він сидів у кріслі біля вікна, майже нерухомий; світло ліхтаря з вулиці падало на нього косою смугою, підкреслюючи лінію плечей і темний силует, ніби він сидів тут уже давно і просто чекав.

Дихання збилося.

— Ти… — слово застрягло в горлі.

Він трохи нахилив голову, уважно розглядаючи мене так само, як у клубі — повільно, без поспіху; його погляд ковзнув по моєму обличчю, плечах, руках, ніби перевіряючи, шукаючи найменші зміни з останньої нашої зустрічі.

Наче я була річчю, яку він залишив на зберігання і тепер повернувся забрати.

— Я ж казав, — тихо промовив він. — Я звик отримувати те, що обираю.

Я відступила на крок.

— Як ти… — я ковтнула повітря. — Як ти сюди потрапив?

Його губи ледь сіпнулися — посмішка була майже непомітною.

— Ти справді думаєш, що це найважливіше питання? — вголосі почувся легкий смішок.

Він повільно підвівся, і я усвідомила, наскільки він великий у моїй маленькій вітальні: тінь від його постаті лягла на підлогу, майже торкаючись моїх ніг.

Я стояла, не відводячи погляду, змушуючи себе не показати страх, хоча всередині все вже стискалося від жаху.

Він довго мовчки дивився на мене і потім тихо сказав:

— Ти зараз думаєш, як утекти?

Я просто заціпеніла на місці, тіло застигло.

— І вже прикидаєш, куди бігти першою, — додав він спокійно.

Його губи ледь сіпнулися.

— Але не вийде.