3.1

Вероніка

Сьогодні день від самого ранку не заладився. Що ж, нічого дивного. Не так просто відпустити те, що сталося в клубі.

Я сховала обличчя в долоні, закривши повіки. Перед очима одразу ж сплив його образ: хижий, упевнений у собі і без тіні сумніву, що всі навколо мають підкорятися його волі.

Гуп. Біля мене на стіл різко впав стос паперів. Я нервово смикнулася. Ледь не вигукнула вголос: «Якого біса?», але вчасно стрималася.

— Тобі платять не за те, щоб ти спала на роботі, — різко кинув Олександр.

Я повільно випрямилася.

— Вибачте, — стримано відповіла й потягнула до себе документи.

Для повного щастя тільки його мені зараз і не вистачало. Любить показувати, хто тут головний, а ще ж зовсім недавно фліртував зі мною. Та після моєї прямої відмови став просто нестерпним.

— Вибачте… що? — протягнув він, явно не збираючись заспокоюватися.

Я скрипнула щелепами. От сволота.

— Вибачте, Олександре Анатолійовичу. Більше не повториться, — відповіла майже крізь зуби.

Він сперся руками об край столу, нависаючи наді мною.

— Ти якась надто нервова останнім часом, Вероніко, — сказав тихіше, але від того це прозвучало ще неприємніше. — Може, якісь проблеми? Я можу допомогти, ти тільки скажи.

Я підняла на нього погляд.

— Дякую за турботу, але зі своїми проблемами я справляюся сама.

— Справді? — Він не стримав уїдливу усмішку. — Бо виглядаєш так, ніби ніч не спала.

Я холодно усміхнулася у відповідь.

— Ви дуже уважний... керівник.

Він примружився.

— Я просто не люблю, коли співробітники працюють абияк.

Я акуратно вирівняла папери перед собою.

— Якщо в цих документах є помилки, я виправлю їх до кінця дня.

— Я не про папери. — Олександр нахилився трохи ближче. — Я про твоє ставлення.

Я не поспішаючи підвелася з-за столу. Моє терпіння було уже на межі, але я не виказувала цього.

— Моє ставлення до роботи завжди було професійним, — спокійно сказала я. — Саме тому я тут і працюю.

На секунду зависла пауза. Він явно шукав, за що ще зачепитися. Я демонстративно подивилася на годинник.

— До речі, зараз обідня перерва, — рівно мовила, ховаючи телефон до сумки. — Документи будуть готові до п'ятої.

Я обійшла його і кинула ледь обернувшись:

— Гарного дня, Олександре Анатолійовичу, — навмисно наголосила на офіційному зверненні.

І пішла до виходу з офісу, залишивши його стояти біля мого столу з тією самою фразою, яку він так і не встиг сказати.

Я вийшла з офісу й повільно вдихнула холодне повітря. Нарешті тимчасова свобода без паперів, без надокучливого керівника і важких поглядів.

Невелике кафе за рогом було майже порожнє. Я взяла каву й сіла біля вікна.

Руки досі трохи тремтіли. Я обхопила чашку долонями, намагаючись зігрітися і хоч трохи заглушити тривогу.

Заспокойся. Це вже лишилося в минулому. Просто ніч із дурною пригодою.

Я дістала телефон, щоб відволіктися, і машинально відкрила таксі-додаток. Учорашня поїздка ще висіла в історії.

Маршрут: Клуб — моя адреса.

Я вже хотіла закрити екран, коли помітила повідомлення від водія:

«Вибачте, що пишу. Учора після вашої поїздки якийсь чоловік питав, чи я вас підвозив...»

Моє серце пропустило удар і я подавилася повітрям. Швидко перечитала усе повідомлення ще раз. «Високий, темний. Сказав, що ви забули дещо в клубі.»

Відчула як неприємно загірчило у роті від кави.

Я повільно підняла очі від екрану, погляд ковзнув до вікна. На іншому боці вулиці стояв припаркований чорний автомобіль із затемненим склом. Здавалося, що він стояв там не випадково.

Я відставила чашку. Апетит зник остаточно. Кілька секунд я просто дивилася на темну поверхню кави, намагаючись заспокоїти дихання.

Спокійно, я просто накручую себе, а уява домальовує те, чого насправді немає.

Та й невже я могла щось забути в тому клубі? Навіть якби й так — повертатися туди я не збираюся. Одного разу вистачило.

Ще кілька секунд я стежила за чорним автомобілем. Нічого не відбувалося: ніхто не виходив, дверцята не відчинялися, машина стояла нерухомо.

Втомлено потерла скроню. Справді занадто багато думаю про це.

Раптом задзвонив телефон. Я ледь не впустила його з рук. На екрані висвітився номер подруги Ані. Чорт. Скоро нервовий зрив отримаю. Час повертатися до реальності і нарешті забути усе, як страшний сон.

Я кілька секунд ще дивилася на екран, а потім просто вимкнула звук. Не хочу з ними говорити. Я досі не пробачила подруг за вчорашнє.

Хто знає, чим усе могло закінчитися, якби я не втекла. Хоча ні. Я достатньо доросла, щоб розуміти, чим саме. І вони зовсім не допомогли мені вибратися з тієї ситуації. Навпаки — підштовхували до нього, ніби це була якась гра.

Телефон тихо завібрував у руці. Прийшло нове повідомлення. Я навіть не глянула від кого. Напевно, знову Аня — не змогла додзвонитися, от і написала.

Я видалила сповіщення. Потім гляну, заблокувала екран і поклала телефон у сумку.

Усе. Офіційно обід теж коту під хвіст. Час повертатися до офісу. Документи самі себе не розберуть, а терпіти чергові повчання від Олександра сьогодні я уже точно не хочу.

Я підвелася з-за столика й поправила пальто. Швидше б уже закінчився цей бісів день. Прийти б додому, залізти в гарячу ванну і просто лежати у тиші, поки вода не стане холодною. А якщо ще додати келих вина і приємну музику...

Я навіть мимоволі усміхнулася, ледь стримавшись щоб ще й не замуркотіти, майже відчула цей момент блаженства.

Можливо, хоча б це допоможе зібрати думки й трохи відновити внутрішню рівновагу. 

Я ще раз машинально глянула у вікно, повернувшись до реальності. Чорний автомобіль усе ще стояв там, наче терпляче чекав. І мені навіть здалося, що я помітила силует у салоні.

Я швидко відвела погляд і попрямувала до виходу. Зараз — робота, увечері — ванна і більше жодних тривожних думок. Крапка. Час припинити себе накручувати і зосередитися на паперах.