2.1

Артур

Чоловік переді мною уже не контролював нічого, він кричав, виправдовувався, але й досі не зрозумів, що для нього уже все скінчено.

— Я клянуся, Артуре… — він ковтав слова разом із кров’ю. — Це була помилка. Я... я поверну гроші.

Я байдуже дивився на нього.

Кімната була невелика й занедбана. Сірі бетонні стіни, така ж підлога — старий склад, який ми використовували для таких розмов. Лампа над столом давала жовте світло, від якого все виглядало ще більш брудно — аж нудило. У повітрі стояв затхлий запах пилу, крові й страху.

Мій охоронець Сергій стояв позаду чоловіка. Той нервово смикав руками, прив’язаними до спинки стільця.

— Ти знаєш, що мене дратує найбільше? — спокійно сказав я.

Він швидко замотав головою.

— Ні.

— Коли люди брешуть мені, дивлячись прямо в обличчя. — Я нахилився трохи ближче. — Ти не повернеш гроші.

— Поверну! Клянусь! — він зблід і став ще відчайдушніше виправдовуватися. — Вони вкладені в справу.

Я перевів погляд на Сергія.

— Він вивів гроші й програв їх ще вчора.

Чоловік різко обернувся до нього.

— Ти… ти не міг...

Сергій усміхнувся.

— Гадав, що розумніший за всіх?

Я підвівся.

— Заберіть у нього все, що є.

— Артуре… прошу… — захлинався він.

— Закінчуйте з ним.

Сергій кивнув.

— Ні! Ні, почекай! У мене сім’я! — Він запанікував.

Я вже йшов до дверей, не звертаючи уваги.

— Раніше потрібно було думати про сім'ю, — сказав спокійно наостанок, не обертаючись.

Я вже взявся за ручку, коли почув за спиною тихий голос Сергія:

— А з дівчиною що робити?

Я зупинився.

— Якою дівчиною?

— Його привели разом із нею. Вона в коридорі.

Я повільно повернувся. Сергій говорив буденно, але я вже відчув, як щось всередині холодно стиснулося.

— Скільки їй?

— Двадцять… може, менше.

Я мовчки дивився на нього кілька секунд.

— Відпустіть її.

Чоловік на стільці нервово засміявся.

— Та вона...

Я не дав йому закінчити. Один кивок — Сергій зрозумів без слів. Удар був короткий і точний. Чоловік зойкнув.

Я відчинив двері. У коридорі стояла дівчина в тонкій куртці з розгубленим поглядом. Вона дивилася на мене так, ніби ще не встигла зрозуміти, куди насправді потрапила.

Я дістав з кишені кілька купюр і простягнув їй.

— Іди додому.

Вона не взяла гроші, продовжила стояти нерухомо. Я не наполягав, просто пройшов повз. Сергій наздогнав мене вже біля сходів.

— Ти знову це зробив, — сказав він.

— Що саме?

— Зіпсував розвагу хлопцям.

Я різко глянув на нього.

— Якщо хтось із них хоче розважитися — нехай іде в клуб.

Сергій посміхнувся.

— До речі, про клуб. Сьогодні бої, — кинув він удавано недбало.

— Поїхали, — відповів не роздумуючи.

Ми виїхали зі складу майже без слів. Нічне місто ковзало повз вікна машини: жовті ліхтарі, мокрий асфальт, рідкісні перехожі. Сергій крутив кермо однією рукою.

— Ти сьогодні занадто добрий, — сказав він.

Я нічого не відповів, відкинувся на сидіння. Перед очима на мить знову сплив той погляд із коридору: розгублений, чистий. Неначе людина ще не знає, що буває по той бік таких дверей.

— Увімкни музику, — сказав я.

Сергій пирхнув.

— Краще бій увімкнути.

За десять хвилин ми вже звертали у вузький провулок за старим заводом.

Тут завжди було людно: дорогі машини, сміх, дим сигарет і адреналін, що просочував повітря. Я відчув його ще до того, як зайшов усередину. Тут усе простіше: не треба говорити, щось доводити, достатньо бити.

Ми зайшли через службові двері, і шаленство натовпу одразу накрило мене хвилею. Тут навіть повітря було іншим. Воно липнуло до шкіри й заходило у легені разом із шумом і чужими голосами.

Попереду вузький коридор. Бетонні стіни вібрували від глухих знайомих ударів десь попереду. Я йшов повільніше, і з кожним метром усередині все ставало на свої місця: холод вирівнювався, дихання стабілізувалося, думки стихали.

Тут немає брехні, виправдань чи зайвих слів — лише сила і той, хто падає першим. Тут усе просто й зрозуміло. Саме це мені й подобалося найбільше.

— Чуєш? — тихо кинув Сергій за спиною.

Звісно я чув, як натовп уже заводиться. Спочатку окремі вигуки, які потім накладалися один на одного, зливаючись в один суцільний жадібний шум.

Я відчув, як це заходило під шкіру і як відгукувалося десь глибоко там, де не було місця сумнівам.

Перед очима на мить знову сплив світлий погляд дівчини з коридору. Я різко видихнув. Не тут.

Двері попереду відчинилися, і світло вдарило прямо в очі. Шум став фізично відчутним: він бив, тиснув, проходив крізь тіло. Натовп більше не звучав, він існував навколо. Я зробив крок уперед і дозволив йому проковтнути мене.