2

Він

Крик — це вже втрата контролю. А той, хто втрачає контроль, рано чи пізно програє.

Чоловік переді мною цього ще не зрозумів.

— Я клянуся, Артуре… — він ковтав слова разом із кров’ю. — Це була помилка. Я поверну гроші.

Я мовчки дивився на нього.

Кімната була невелика. Старий склад, який ми використовували для таких розмов. Лампа над столом давала жовте світло, і від цього все виглядало ще брудніше.

Пахло потом, пилом і страхом.

Мій охоронець, Сергій, стояв позаду чоловіка. Той нервово смикав руками, прив’язаними до спинки стільця.

— Ти знаєш, що мене дратує? — спокійно сказав я.

Він швидко замотав головою.

— Ні.

— Коли люди брешуть.

Я нахилився трохи ближче.

— Ти не повернеш гроші.

Він зблід.

— Поверну! Клянусь!

Я перевів погляд на Сергія.

— Він вивів гроші ще вчора.

Чоловік різко обернувся до нього.

— Ти… ти сказав, що...

Сергій усміхнувся.

— Я сказав, що перевірю.

Я підвівся.

— Заберіть у нього все, що є.

— Артуре… прошу…

— Він тут більше не працює.

Сергій кивнув.

— Ні! Ні, почекай! У мене сім’я!

Він запанікував.

Я вже йшов до дверей.

— У всіх є сім’я, — сказав я спокійно.

Я вже взявся за ручку, коли почув за спиною тихий голос Сергія:

— А з дівчиною що робити?

Я зупинився.

— Якою дівчиною?

— Його привели з нею. Вона в коридорі.

Я повільно повернувся.

Сергій говорив буденно, але я вже відчув, як щось усередині холодно стислося.

— Скільки їй?

— Двадцять… може менше.

Я мовчки дивився на нього кілька секунд.

— Відпустіть її.

Чоловік на стільці нервово засміявся.

— Та вона сама...

Я не дав йому закінчити. Сергій зрозумів без слів. Удар був короткий і точний. Чоловік зойкнув.

Я відчинив двері.

У коридорі стояла дівчина. Тонка куртка, розгублений погляд. Вона дивилася на мене так, ніби ще не встигла зрозуміти, куди потрапила.

Я дістав з кишені кілька купюр і простягнув їй.

— Іди додому.

Вона не взяла гроші. Я не наполягав. Просто пройшов повз. Сергій наздогнав мене вже біля сходів.

— Ти знову це зробив, — сказав він.

— Що саме?

— Зіпсував розвагу хлопцям.

Я глянув на нього.

— Якщо хтось із них хоче розважитися — нехай іде в клуб.

Сергій посміхнувся.

— До речі про клуб. Сьогодні бої.

— Поїхали, — відповів не роздумуючи.

Ми виїхали зі складу майже без слів.

Нічне місто ковзало повз вікна машини. Жовті ліхтарі, мокрий асфальт, рідкісні перехожі.

Сергій крутив кермо однією рукою.

— Ти сьогодні занадто добрий, — сказав він.

Я нічого не відповів.

Перед очима на мить знову сплив той погляд із коридору. Розгублений. Чистий.

Неначе людина ще не знає, що буває по той бік таких дверей.

Я відкинувся на сидіння.

— Включи музику, — сказав я.

Сергій пирхнув.

— Краще бій включити.

За десять хвилин ми вже звертали у вузький провулок за старим заводом.

Тут завжди було людно. Дорогі машини. Сміх. Дим сигарет. І запах крові, який я відчував ще до того, як зайшов усередину.

Я відчув знайоме передчуття. Кров. Шум. Адреналін. Тут усе простіше. Тут не треба говорити. Тут достатньо бити.

Ми зайшли через службові двері. І натовп накрив мене хвилею.

Двері за нами зачиняються з глухим металевим звуком.

Світ різко змінився. Тут інше повітря — густіше, гарячіше, воно липне до шкіри й заходить у легені разом із шумом і чужими голосами.

Коридор вузький. Бетонні стіни вібрують від ударів десь попереду. Глухі, ритмічні. Знайомі.

Я йду повільніше.

І з кожним метром щось усередині стає на свої місця. Холод вирівнюється. Дихання стабілізується. Думки стихають.

Тут усе простіше. Немає брехні. Немає виправдань. Немає зайвих слів. Є тільки сила. І той, хто падає першим.

— Чуєш? — тихо кидає Сергій за спиною.

Я чую.

Натовп уже заводиться. Спочатку гул. Потім окремі крики. І ще. І ще. Вони накладаються один на одного, зливаються в один суцільний шум: жадібний, голодний.

Я відчуваю, як це заходить під шкіру. Як відгукується десь глибоко — там, де немає місця сумнівам.

Перед очима на мить знову спливає той погляд із коридору.

Світлий.

Чистий.

Я різко видихаю.

Не тут.

Двері попереду відчиняються, і світло б’є прямо в очі.

Шум стає фізичним. Він б’є, тисне, проходить крізь тіло.

Натовп більше не звучить — він існує.

Я роблю крок уперед. І дозволяю йому накрити мене.

Натовп завжди однаковий. Страх. Азарт. Жадоба крові. Я відчуваю це ще до першого удару.

Люди навколо рингу дихають швидше. Кричать. Роблять ставки. Чекають, коли хтось упаде.

Я звик до цього. Це — моє.

Суперник навпроти нервово переступає з ноги на ногу. Молодий. Сильний. Але очі вже бігають. Він боїться.

Я роблю крок уперед. І саме тоді помічаю її. Спочатку це просто рух у натовпі.

Світле обличчя між темними силуетами. Вона стоїть трохи осторонь, ніби ще не зовсім розуміє, куди потрапила. Я відводжу погляд.

Бій почався. Удар. Ще один. Суперник намагається притиснути мене до канатів. Непогано. Для новачка.

Натовп реве.

— Вали його!

— Ламай!

Я знову дивлюся в зал. І знаходжу її. Вона не кричить. Не робить ставок. Не дивиться на кров. Вона дивиться на мене. І в її очах немає того, що я бачу щовечора. Ні страху. Ні жадоби. Ні хіті.

Лише чисте, відкрите захоплення. Наче вона дивиться не на бійця. Наче на щось… неможливе.

Я на секунду пропускаю удар. Кулак ковзає по моїй щоці. Натовп вибухає.

Я навіть не відчуваю болю. Бо продовжую дивитися на неї. Цікаво. Дуже цікаво.

І раптом вона кричить разом з усіма:

— Вали його!

Я усміхаюся. Дивлюся прямо на неї. Підморгую.

Її щоки миттєво спалахують. Вона різко відводить погляд.