1

Вероніка

Гучні вигуки азарту прорізали повітря. Здавалося, сам простір тремтів від криків, запаху поту й металевого присмаку адреналіну. На арені двоє чоловіків змагалися в жорстокому двобої без правил і меж, доводячи публіку до шаленства.

Підпільні бої.

Невже я таки зважилася прийти сюди? Як тільки Катя та Аня мене вмовили?

Але я вже тут, і, мабуть, пізно відступати. Завтра я повернуся до свого сірого, нудного життя, а сьогодні… сьогодні можна дозволити собі відірватися на повну. Принаймні хоч на кілька годин.

Мені подобається бокс, бо в ньому є ритм, дисципліна і межі, а тут їх не існувало. Усе було набагато небезпечніше. Це мене лякало і притягувало водночас. Адреналін ударив у кров, змушуючи серце шалено гупати, і я нарешті піддалася загальному запалу.

— Так! Вали його! — вирвалося в мене майже несвідомо.

Я не знала, хто він, не знала імен чи ставок, просто не могла відвести погляду.

Міцне тіло рухалося з лякаючою легкістю, удари були точні, вивірені. Він ніби не бився, а полював: підпускав суперника надто близько, дозволяв відчути ілюзію шансу, лише щоб у наступну мить зламати її. Це зводило натовп із розуму.

І раптом погляд. Його очі знайшли мене в натовпі, ніби я була єдиною в цій задушливій залі, і на секунду світ звузився до цієї миті.

Подих збився, мої щоки спалахнули, всередині щось різко стиснулося, ніби мене спіймали на чомусь забороненому. Кров гулко застукала у скронях.

Він усміхнувся повільно, хижо, і підморгнув, водночас легко, майже зневажливо ухиляючись від чергового удару. Я приголомшено завмерла.

Ні. Це неможливо. Він не міг дивитися саме на мене, тут сотні людей. Напевно, він глянув на когось іншого: на свою дівчину чи чергову фанатку. Я ж просто опинилася на лінії погляду. Такі, як він, не звертають уваги на таких, як я. Точно, усе так і було.

Я змусила себе відвернутися й вирівняти дихання, але щось уже не відпускало, і я відступила на крок. Бажання бути тут зменшувалося з кожною миттю. Це не для мене.

Невдовзі йому, вочевидь, набридла гра. Я почула ще кілька різких, майже жорстоких ударів. Погляд мимоволі ковзнув до нього саме в момент, коли його суперник рухнув на ринг.

Я чітко бачила, як той упав, але знову хотів підвестися, дарма… Я бачила, як бризнула його кров по підлозі, як рефері відчайдушно намагався відтягти переможця, що, мов розпалений хижак, не хотів зупинятися.

Натовп вибухнув ревом, а мене затрясло від цього. Це вже був не спорт, а щось інше, надто темне. Я різко відвернулася від рингу. Я не мала приходити сюди, хочу забратися якнайшвидше.

— З мене досить! — крикнула подругам. — Поїхали додому!

— Та ти що?! — вигукнула Аня.

— Ми ж тільки прийшли… це лише перший бій! — підтримала її Катя.

Вони говорили ще щось, але слова губилися в шумі. А я вже прийняла рішення.

— Я їду, — твердо сказала їм. — Просто зараз.

Швидко розвернулася й спробувала пробитися крізь щільний натовп, більше не слухаючи їх.

— І перемогу знову забирає… ВИРОК! — прогримів голос рефері.

На мене різко впав промінь прожектора, вихопивши з натовпу. Я на мить осліпла, розгублено заозиралася, відчуваючи, як серце провалюється кудись униз.

— Наш переможець обрав свій трофей із залу!

Публіка повернула голови. І я зрозуміла, що всі дивляться на мене. Кров миттєво відлила від обличчя, до горла підкотив неприємний ком.

Трофей?.. Та ну ні, це не можу бути я!

Публіка шаленіла ще більше, подруги сміялися й підштовхували мене, розпалені боєм і алкоголем, але я майже не чула їх. У голові дзвеніло.

Він ішов до мене непоспішаючи, але невідворотно, ніби насолоджувався моєю розгубленістю. Натовп сам розступався перед ним, без жодного слова.

Вищий за мене десь на голову, із широкими плечима, м’язи ще напружені після бою. Темне волосся липло до чола, краплі поту скочувалися по шиї. А очі лякали найбільше: темно-карі, глибокі, небезпечні. У них не було ані сумніву, ані запитання. Я бачила лише прийняте рішення, і від цього тіло заціпеніло.

Він зупинився зовсім близько. Його присутність тиснула прямо фізично, пригнічувала, змушувала відчувати себе маленькою й беззахисною. Я підняла погляд і просто потонула в його очах.

— Ти, — сказав він тихо, не запитуючи.

Я інстинктивно зробила крок назад, але натовп не випустив, зімкнувся позаду живою стіною. Повітря зникло з легень, і я нервово ковтнула слину, бо горло раптово пересохло.

Він хмикнув, ніби задоволений моїм страхом. Його пальці зімкнулися на моєму зап’ясті міцно, без болю, але так, що сумнівів не залишалося.

Довкола нас вибухнув свист і сміх, і він потягнув мене за собою. Я ж, ошелешена всім цим, не опиралася. Просто не могла, або ж… не хотіла.

Натовп розступався, пропускаючи його й супроводжуючи схвальними вигуками. Жінки дивилися йому вслід відверто жадібно, не приховуючи захвату, а на мене — із заздрістю, ніби я виграла щось цінне. Мене зараз і справді демонстрували як трофей.

Я все ще дивилася на це все ніби збоку. Це дійсно зараз відбувається зі мною?

Ми в повному мовчанні звернули до бокових дверей, пройшли коротким темним коридором і ввійшли до просторої кімнати з приглушеним світлом: барна стійка, більярдний стіл, кілька крісел та шкіряний диван.

Тиша накрила різко, майже болісно, відрізаючи гул зали, і двері за нашими спинами глухо зачинилися.

Він відпустив моє зап’ястя, і я ледь не похитнулася. Чорт, у пальцях ще пульсувало тепло його дотику.

Він неквапливо підійшов до бару, налив собі склянку, лід дзенькнув об скло. Це провучало надто гучно в оточуючій нас тиші після шумного залу. Його рухи були повільні, ліниві, мов у хижака, який уже впевнений у здобичі.

Я застигла посеред кімнати. Коліна зрадницьки почали тремтіти, і я зненавиділа себе за це.

Він пив, не зводячи з мене погляду, вивчав кожен вигин тіла. Нестерпно хотілося прикритися, але я тримала себе в руках і поки не виказувала, наскільки мені страшно.