1

Вероніка

Гучні вигуки азарту розрізали повітря, і сам простір тремтів від криків, запаху поту й металевого присмаку адреналіну. На арені двоє чоловіків змагалися в жорсткому двобої — без правил і меж, доводячи публіку до шаленства.

Підпільні бої.

Невже я таки зважилася прийти сюди? Як тільки Катя та Аня мене вмовили?

Але я вже тут, і, мабуть, пізно відступати. Завтра я повернуся до свого сірого, нудного життя, а сьогодні… сьогодні можна дозволити собі втратити контроль. Хоч на кілька годин.

Мені подобається бокс — у ньому є ритм, дисципліна, межі. Тут їх не існувало. Усе було брутальніше, небезпечніше; це лякало — і саме тому притягувало. Адреналін ударив у кров, змушуючи серце шалено гупати, і я піддалася загальному запалу.

— Так! Вали його! — вирвалося в мене майже несвідомо.

Я не знала, хто він, не знала імен чи ставок — просто не могла відвести погляду.

Хижий. Міцне тіло рухалося з лякаючою легкістю, удари були точні, вивірені. Він не бився — він полював: підпускав суперника надто близько, дозволяв відчути ілюзію шансу, лише щоб у наступну мить зламати її. Це зводило натовп з розуму.

І раптом — погляд.

Його очі знайшли мене в натовпі, ніби я була єдиною реальною річчю в цій задушливій залі, і на секунду світ звузився до цієї миті.

Мої щоки спалахнули, всередині щось різко стиснулося, мов мене впіймали на чомусь забороненому. Кров гулко застукала у скронях.

Він усміхнувся повільно, хижо й підморгнув, водночас легко, майже зневажливо ухиляючись від чергового удару. Я приголомшена завмерла.

Ні. Це неможливо. Він не міг дивитися на мене — тут сотні людей. Напевно, хтось інший. Його дівчина. Чергова фанатка. Я — ніхто. Сіра, непомітна. Такі, як він, не звертають уваги на таких, як я.

Я змусила себе відвести погляд і вирівняти дихання. Але щось уже зламалося.

Невдовзі йому, вочевидь, набридла гра: кілька різких, майже жорстоких ударів — і суперник звалився на ринг.

Я чітко бачила, як той упав, як бризнула кров, як рефері відчайдушно намагався відтягнути переможця, що, мов розпалений хижак, не хотів зупинятися.

Натовп вибухнув ревом.

Мене затрясло — це було надто реальне, надто темне. Це вже не спорт.

Я різко відвернулася від рингу.

— З мене досить! — крикнула подругам. — Поїхали додому!

— Та ти що?! — вигукнула Аня.

— Ми ж тільки прийшли… це лише перший бій! — підтримала її Катя.

Вони говорили ще щось, але слова губилися в шумі — я вже прийняла рішення.

— Я їду, — твердо сказала я. — Просто зараз.

І саме тоді на мене впав промінь прожектора.

Я на мить осліпла, розгублено заозиралася, відчуваючи, як серце провалюється кудись униз.

— І перемогу знову забирає… ВИРОК! — прогримів голос рефері. — Наш переможець обрав свій трофей із залу!

Публіка повернула голови.

І я зрозуміла: дивляться на мене.

Кров миттєво відлила від обличчя.

Трофей?..

Ні. Ні, тільки не я.

Публіка шаленіла ще більше, подруги сміялися й підштовхували мене, розпалені боєм і алкоголем, але я майже не чула їх — у голові дзвеніло.

Він ішов до мене.

Повільно. Упевнено. Натовп сам розступався перед ним.

Високий, із широкими плечима, м’язи ще напружені після бою. Темне волосся липло до чола, краплі поту скочувалися по шиї. Очі — темні, глибокі, небезпечні. У них не було ані сумніву, ані запитання. Лише рішення.

Я не могла поворухнутися.

Він зупинився зовсім близько — надто близько. Його присутність тиснула, пригнічувала, змушувала відчувати себе маленькою й беззахисною. Я підняла погляд — і потонула в його очах.

— Ти, — сказав він тихо, не запитуючи.

Я зробила крок назад, але натовп не випустив. Повітря зникло з легень, і я нервово ковтнула слину — надто густу, бо горло раптово пересохло.

Він хмикнув, ніби задоволений моїм страхом.

Його пальці зімкнулися на моєму зап’ясті — міцно, без болю, але так, що сумнівів не залишалося.

Натовп вибухнув свистом і сміхом.

І він потягнув мене за собою.

Я не опиралася. Не могла. Або ж не хотіла.

Натовп розступався, пропускаючи його й супроводжуючи схвальними вигуками. Жінки дивилися йому вслід відкрито, жадібно, не приховуючи захвату, а на мене — із заздрістю, ніби я виграла щось цінне. Наче мене не вели — демонстрували. Наче я і справді була трофеєм.

Ми звернули до бокових дверей, пройшли короткий темний коридор і увійшли до просторої кімнати з приглушеним світлом. Тиша накрила різко, майже болісно, відрізаючи гул зали, і двері за нашими спинами глухо зачинилися.

Він відпустив моє зап’ястя, і я ледь не похитнулася — у пальцях ще пульсувало тепло його дотику.

Неквапливо підійшов до бару, налив собі склянку, лід дзенькнув об скло — надто гучно в цій тиші. Його рухи були повільні, ліниві, мов у хижака, який уже впевнений у здобичі.

Я застигла посеред кімнати. Коліна зрадницьки тремтіли, і я ненавиділа себе за це.

Він пив, не зводячи з мене погляду — не дивився, а вивчав. Потім опустився в широке шкіряне крісло, розвівши ноги, ніби навмисно займаючи більше простору. Його руки, досі замотані закривавленими бинтами, різко контрастували з кришталевою склянкою.

— Чого завмерла? — хрипко кинув він.

Я ковтнула — повітря здавалося густим, важким.

— Я… — голос зрадливо обірвався.

Він поволі похитав склянку, спостерігаючи, як лід б’ється об стінки.

— Час іде, — тихо промовив він. — А я не люблю, коли мене змушують чекати.

Я зробила крок назад.

— Це помилка. Я не повинна бути тут.

Його губи сіпнулися в кривій усмішці.

— Не вдавай, що ти тут випадково.

Погляд ковзнув по мені повільно, без сорому.

— У такі місця не заходять, не знаючи, навіщо.

— Знайди собі когось іншого, — різкіше, ніж очікувала, сказала я. — Там, у залі, бажаючих достатньо. А я йду.

Я розвернулася до дверей, але не встигла навіть торкнутися ручки — він уже був позаду.