Розділ 2

Володіння силою клану Цзию було найбільшим даром для чоловіка та найстрашнішим прокляттям для жінки. Тіняві ілюзії, подібні настільки до дійсності, що навіть на дотик несправжній вогонь, створений ними теплий. Однією з них була й Мейлін, ненависне дитя свого батька.

Дівчина тихо змінила одежу на чоловічу та вирушила вуличками в пошуках виходу з цього проклятого місця.

Вона крокувала далі, вулиці були пусті, освітлені тільки слабким вогням ліхтарів. Тривога висіла у повітрі, наче роблячи його липким та неприємним, але вона не звертала на це уваги.

Нарешті, вона побачила слабке світло на відстані.

Переступивши поріг, Мейлін опинилася в темному провулку. Вона відчула холодний вітер.

Нарешті вона була, хоч на коротку мить, вільна.

Тривалий час вона блукала вуличками, не знаючи, куди йти. Зненацька її увагу привернув звук кроків ззаду. Дівчина перелякано завмерла та обернувшись, але нічого не побачила. На вулиці було занадто темно.

Серце їй забилось швидше. Вона зупинилася, намагаючись приглушити дихання, щоб краще чути.

Але коли Мейлін знову почала йти, вона відчула, як хтось схопив  її за руку. Вона обережно обернулася, але у темряві не було видно обличчя незнайомця.

— Хто ви? Що ви хочете? — вигукнула вона випадково зміненим голосом за допомогою магії.

Вона миттю впізнала цю жахливу ауру.

Це був точно Го Вейшенг.

— Хто ти такий? — запитав розгнівано він.

Не підбираючи слів вона вигукнула чоловічим голосом:

— Відпустіть мене!

— Хто ти такий? — роздратовано вигукнув він, — на кого ти працюєш?

Дівчина перелякано кинула на нього погляд, в пошуках слів, після чого швидко огледілась довкола, він справді сплутав її з чоловіком, через одяг.

— Ти працюєш на клан Цзию?

— Ні, я не працюю на них! — відповіла Мейлін рішуче.

Чоловік рішуче заперечив:

— Я не вірю!

Ривком вона спробувала вирватись з його хватки, але він не бажав її відпускати. Тіні зарухались, наче були живими. І миттю з’явився великий жахливий злий дух, з безліччю рук. Створена нею ілюзії була настільки подібна на реальність, що різниці навіть не помітив, Го Вейшенг. Він оголив меч, готуючись до бою з нечистю.

Розуміючи, що вона виграла час, а принц був занадто зайнятий боротьбою з закляттям вона вирішила втекти. На жаль побачити цього разу столицю в неї не вийшло. Чому він мав натрапити на неї біля кухні? Відповіді в неї не було.

Повернувшись до палацу Лотоса, вона вирішила відразу відправитись спати, не чекаючи більше жодної миті. Її витівка мусила б насторожити весь палац.

Заснути не міг лиш принц, нервово ходячи колами по своїй кімнаті.

Після довгого мовчання він сказав:

— Хтось підіслав до мене заклинача.

Співрозмовник, чиє обличчя приховувала тінь підвівся на спокійно запитав у нього:

— Брате, і кого ти підозрюєш?

— Я підозрюю, що це робота клану Цзию. Вони завжди намагаються втручатися в наші справи, — відповів принц.

Його брат відразу запропонував:

— Але в тебе є їх дорога дочка, а навіть найлютіший тигр в жодному разі не з’їсть своїх тигрят, тому ти завжди зможеш шантажувати нею намісника.

Мейлін проснулась надзвичайно рано, як робила це завжди. Миттю до неї підбігла служниця та почала допомагати їй з вбранням костюма. Її серце все ще билось швидко від спогадів про зустріч з Го Вейшенгом.

Служниця, не помічаючи нервової напруги своєї господині, продовжувала свою роботу.

— Володарко, чи все в порядку? — турботливо запитала вона.

Мейлін змішала свої думки та спробувала посміхнутися.

— Так, все добре, дякую, просто трошки зморена вчорашніми справами.

За мить роздумів, вона наказала:

— Назви своє ім’я.

Служниця зупинилася, поглянула на неї здивовано і сказала:

— Мене звуть Лін Чунь, володарко.

Мейлін відкинула свої думки та відповіла, намагаючись звучати спокійно:

— Принеси мені вуаль.

Дівчина швидко виконала її наказ. Якщо принц не бажає навіть бачити її обличчя, вона не могла противитись його волі в жодному разі.

— Дякую, Лін Чунь. Ти можеш іти, — сказала Мейлін.

Замислившись, вона подумала про те, як їй надалі уникнути Го Вейшенга. Вона навіть не знала, чому він так ненавидів її. Покинувши приміщення вона вийшла в сад довкола палацу Лотоса.

Вітер розгойдував листя, його тихий шелест наповнював все довкола.

Самотність була її вічним супутником, але тепер вона не бажала від неї втікати, тепер це було її єдиний рятунок перед ворогом її родини, проклятим принцом, який ненавидів їй понад усе.

Швидкими кроками до неї наближався хтось.

Вона підняла погляд і побачила, як перед нею з'явився високий чоловік у вишуканому вбранні.

— Вибачте, що турбую вас, володарко, — заговорив чоловік, відступаючи крок назад і виконуючи ввічливий поклін.

Мейлін здивовано підняла брову, не очікувала зустрічі в саду о такій ранній годині.

— З ким я маю честь спілкуватися? — запитала вона.

Чоловік вперше поглянув їй в вічі.

— Ви виглядаєте прекрасно, володарко. Мене звуть Лі Чжун, я посланець від принца Го Вейшенга, — відповів він з легкою усмішкою, не відводячи погляду від її обличчя.

Мейлін уважно роздивилася незнайомця.

— Лі Чжун, я вас слухаю. Що привело вас до мене так рано? — запитала вона.

За коротку мить тиші чоловік відповів:

— Принц Го Вейшенг бажає запросити вас на розмову до свого палацу сьогодні ввечері, володарко. Він сподівається, що ви приймете його запрошення і відвідаєте його.

Мейлін нахмурилася, перебираючи в голові можливі наслідки візиту до принца.

Але вона відкинула всі сумніви та вирішила відповісти достойно.

— Будь ласка, передайте принцу мою подяку за запрошення. Я погоджуюся відвідати його палац сьогодні ввечері, — сказала вона.

— Вам дякую, володарко. Я передам вашу відповідь принцові без зайвих затримок, — відповів Лі Чжун.