3

Юля довго мовчала, що Алекс уже подумав — вона закриється й відступить.
— У мене є сестра… Вероніка, — тихо почала вона. — Вона старша за мене на десять років. У них хороша сім’я… була.
Алекс мовчки слухав.
— Її чоловік, Юра… він завжди хотів дати доньці більше, ніж міг собі дозволити. Хорошу школу, одяг, курси... Він дуже любить їх... мабуть...
Юля нервово стиснула край ковдри.
— І… він почав грати.
Алекс ледь напружився.
— Казино?
Вона кивнула.
— Спочатку дрібниці. Потім кредити. Борги. Вероніка нічого не знала… А коли дізналась — було вже пізно.
— Але навіть тоді він поводився так, ніби все нормально.
Гірка усмішка майнула на її губах.
— Кілька тижнів тому на закритому аукціоні виставили кольє.  Його хотів купити начальник Вероніки, вони всі працюють разом, і  впливовий чоловік одночасно.
Вона нервово ковтнула.
— І Юра… якимось дивом виграв той лот. На емоціях залишив колье вдома, Потім хотів зробити Вероніці сюрприз. Але після того… на порозі з’явились люди.
Вона гірко всміхнулась.
— Потрібно було лише повернути кольє справжньому власнику...
Пауза.
Юля опустила очі.
— Юра попросив мене завезти його за адресою. Сказав, що це начальник Вероніки й він просто хоче забрати річ назад без зайвого шуму.
Алекс відчув, як всередині починає повільно закипати злість.
— І ти поїхала сама.
— Я не знала… — її голос зламався. — Не знала, що то за люди.
Вона обійняла себе руками.
— Там був будинок за містом. Я хотіла просто залишити коробку й поїхати.
Юля на секунду замовкла.
А потім тихо сказала:
— Але він відкрив двері сам.
Алекс уважно дивився на неї.
Юля повільно підняла око.
— Він подумав… що мене прислали разом із подарунком...
У кімнаті стало тихо.
Настільки тихо, що чути було лише її збите дихання.
Алекс повільно стиснув щелепу.
— Далі… ви все бачили, — ледве чутно сказала Юля. 

— Я не… — вона запнулась, намагаючись стримати тремтіння в голосі. — Що мені тепер робити? Я підставила сестру… Їй загрожує небезпека?
Алекс кілька секунд мовчав, обдумуючи кожне слово.
Потім спокійно запитав:
— Кольє доставлене?
Юля кивнула.
— Так…
— Добре.
Вона здивовано підняла на нього око.
— Добре?..
— Їм потрібне  кольє, отримали ...— спокійно пояснив Алекс. — А от те, що сталося далі… це вже інше.
Юля зблідла ще більше.
Алекс одразу пом’якшив голос.
— Слухай мене уважно. Завтра ти подзвониш сестрі.
— І що сказати?..
— Що зробила все, як просили. Що в тебе справи, навчання, ти побудеш якийсь час не на зв’язку. Головне зараз  не втягнути їх за собою на дно.
Юля опустила очі.
— Юра  дурень, але не погана людина…
— Я знаю таких “не поганих”, — холодніше сказав Алекс.
І він одразу видихнув.
— Вибач. 
Юля мовчала.
Алекс уважно дивився на неї.
На те, як вона все одно намагається виправдати людей, через яких опинилась у такій ситуації.
І це чомусь боліло ще сильніше.
— Ти зараз не про них маєш думати, — тихо сказав він. — А про себе.

— Мені страшно, — чесно прошепотіла вона.
Алекс присів навпроти, спершись руками об коліна.
— Я знаю.
— А вам? — раптом спитала вона. — Вам не страшно?
— За себе, давно ні.

— А колись було страшно? — несміливо спитала вона.
Алекс ледь усміхнувся куточком губ скоріше з якоюсь старою гіркотою.
— Коли мені було шістнадцять, — нарешті заговорив він, — я думав, що страх — це слабкість.
Юля слухала дуже уважно.
— Батько любив повторювати: “або ти ламаєшся, або тебе ламають”.
Він коротко хмикнув.
— Він працював у поліції. Один із тих… хто реально вірив, що може щось змінити. Його постійно не було вдома. Нічні виїзди, операції, кримінал… Мати сварилась, казала, що він колись дограється , а він тільки сміявся. Казав, що якщо всі нормальні люди почнуть боятись, місто остаточно стане звалищем для виродків.
Юля мовчала.
— Коли мені було сімнадцять… його підстрелили під час операції. Хтось злив інформацію. Їх чекали.
Юля ледь затамувала подих.
— Він ще був живий, коли його привезли в лікарню. Я пам’ятаю той запах… крові, ліків, мокрої форми.Пам’ятаю, як він тримав мене за руку і сказав подбати про матір. А через кілька хвилин його не стало.
Юля повільно опустила око.
— Після цього я дуже швидко перестав бути дитиною і боятися, я… вліз туди, де платили швидко й не ставили зайвих питань.

Юля мовчки дивилась на нього.
На сильні руки, зчеплені в замок, на спокійне обличчя.
— Тому ви стали… таким? — тихо спитала вона.
Алекс ледь усміхнувся.
— Яким саме?
Юля трохи розгубилась.
— Наче… ви весь час все контролюєте.
Він тихо хмикнув.
— Це просто зручно. Коли багато втратиш,  починаєш менше показувати.
Алекс кілька секунд мовчки дивився на неї.
А потім раптом спитав:
— А ти?
Вона здивовано підняла голову.
— Що я?
— Ти завжди була такою тихою?
Юля ледь всміхнулась.
Сумно.
— Ні.
Він уважно слухав.
— Вероніка каже, що в дитинстві я була нестерпною. Постійно щось говорила, співала, всіх чіпала…А потім мама померла.
Усмішка згасла.
— І вдома стало дуже тихо.
Алекс мовчки дивився на неї.
Розуміючи це занадто добре.
— Тато почав пити, Вероніка рано вийшла заміж… А я просто навчилась бути “зручною”. Не заважати. Не створювати проблем.Напевно тому я й погодилась поїхати тоді з тим кольє. Не вмію відмовляти, коли мене просять.
Алекс важко видихнув.
— Це не “зручність”, Юля.
Вона підняла око.
— Тоді що?
Він трохи нахилив голову, уважно дивлячись на неї.
— Тебе просто все життя вчили думати про всіх, крім себе.
Юля завмерла.
Наче ці слова влучили прямо в те місце, яке вона сама намагалася не помічати роками.
Алекс повільно підвівся.
— Тобі треба поспати.
Юля автоматично кивнула.
Він уже хотів відійти, коли вона тихо покликала:
— Алекс…
Він обернувся.
Її пальці трохи сильніше стиснули край ковдри.
— Дякую, що тоді зайшли в той будинок.
Алекс кілька секунд мовчки дивився на неї.
А потім тихо відповів:
— Я теж радий, що зайшов.