Пролог

Якби мені коли-небудь сказали, що така ситуація може статись у моєму житті, я би ніколи не повірила. Несподівано, фантастично, неймовірно, солодко, запаморочливо, безумно, до біса незрівнянно. Такого я ще ніколи не відчувала.  
На вулиці грозовий, проте дуже теплий липень. 
Четвер, на годиннику 19:47, особлива для мене година. Грає пісня, незвична для мене, вже навіть не вслухаюсь у слова, бо знаю, що пісня знову про любов. Самотня сльозинка вже готується вийти на волю, але глибоко вдихнувши повітря, я її стримала всередині. Ти ж чудова, все сталось так, як було написано нам долею. Чи я за щось шкодую? 
Однозначно ні. То була найприємніша помилка з усіх, які приходилось мені робити. 
Це було варто того, щоб зараз моє серце розривалось на шматочки. 
3 місяці пролетіли, як ті падаючі зірки, на які в дитинстві я любила загадувати бажання. 
Цікаво, скільки таких забаганок здійснилось, а скільки забулось мною чи небом. Може, все пішло шкереберть, бо я перестала вірити у чудо і здійснення всіх бажань? 
Хммм, над цим можна задуматись. Але чи є сенс? 
Прикриваю повіки і бачу як вперше, цю блакить, коли я подумала: " якщо топитись, то тільки в таких очах, в такому океані". І я ж дійсно втопилась. Жаль, що це був не мій океан. Махаю головою, проганяючи цю безрадісну картинку зі своїх спогадів. 
Може, в якомусь іншому світі, ми би зараз їли мої улюблені вишні або ж твої улюблені булочки з корицею, запиваючи запашною кавою із молоком. Ти накривав би мене пледом, щоб не мерзла, а я зігрівала б тебе своїми пристрасними поцілунками.  Ми поруч, ми дуже близько. Проте, це тільки в моїй голові. 
Ех, губа не дура, а от я - так. 
Все, щось занадто багато розвела ниття. Потрібно дійсно закінчувати жаліти себе і згадувати те, до чого ніколи не повернусь. Продовжуватись це не може. Як то кажуть, краще поганий фінал, ніж безкінечна мука. 
І якщо мене хтось спитає:
- А як же любов?
Я впевнено відповім:
- Ілюзія.

На майже безлюдному пляжі біля моря, сиділа дівчина, волосся якої розвивалось за кожним подихом морського вітру. Атмосферу створювали шум хвиль, запах солоної води і крики чайок, які заполонили берег, в пошуках якоїсь рибини. До неї підійшов високий чорнявий хлопець, присівши поруч, обняв одною рукою за плечі, а потім потріпав її густе довге волосся.  
- Я так і знав, що знайду тебе тут. Якщо ти пропадаєш з радарів, то майже 110%, що будеш тут. Хоч телефон не вимикай, прошу. Тебе вже всі зачекались, - він з добротою в голосі сварився з нею. 
Дівчина закрила свій щоденник, в якому були записані всі її думки, який вже давно був найкращою розрадою у будь-якій ситуації. З сумною посмішкою подивилась на хлопця поруч, який виглядав надзвичайно щасливим. Очі його яскраво світились від емоцій та почуттів. Це і не дивно. Весілля от-от на носі. Все вже підготовлено, замовлено, придумано. Залишилось прожити 2 дня і буде одна з найважливіших подій у житті. Початок нової історії, нової книжки двох сердець, нової сторіночки, написаної закоханими людьми. Хлопець піднявся, подавши руку, щоб помогти встати дівчині. Вона міцно схопила протягнуту допомогу, звільнившись від всього, що не давало спати. Відчула це, сама не розуміючи як, та була певна, що буде дуже щасливою. Двоє людей ішли берегом, посміхаючись заходу сонця, жартуючи одне над одним.

Рожевий щоденник, якого так і не закрили на замочок, залишився лежати на піску. Вітер сміливо перегортав його сторінки, присипаючи важкими піщинками та ракушками. Стало зрозуміло, що за ним вже ніхто не повернеться.