Епілог

Місяць потому

Софія

Я знала, що так буде. Я ж дівчина-біда, усе було очевидно. Засмучена вибігаю на стоянку. Там мене чекають Паша та його тато. Обоє схвильовані та напружені, тільки й очікують, поки я скажу результат. Якби не хотілось розчаровувати їх, проте доведеться правду говорити. А правда в тому, що я не змогла завести з першого разу двигун, ледь не врізалась в чийсь паркан і не пропустила пішохода.

- Ну що? – дядько Юра першим до мене підходить.

- Не склала, - тихо промовляю й опускаю очі вниз, ніби мене от-от покарають.

- Мишенятко, - мій хлопець одразу поряд опиняється, легенько відштовхуючи батька, – спробуєш ще раз.

- Втретє? – перепитую, - Може мені просто не дано водити авто? Може я просто невдаха?

- На заняттях у тебе все добре виходить, - підбадьорює мене Паша. – Ти просто перехвилювалась.

- Підтверджую. Коли я спостерігав за вашими тренуваннями, ти чудово їздила. – додає дядько Юра і я трохи заспокоююсь.

- Їдьмо додому, - прошу.

- Я хотів заїхати в одне місце. – Паша загадково посміхається, переглядаючись з татом.

- Яке місце?- цікавлюсь, але замість відповіді отримую насторожуюче і водночас багатообіцяюче «секрет».

Юрій Володимирович їде додому своїм авто, а ми на Пашиному направляємось в якесь таємниче місце. Він ніколи не робить побачення сюрпризами. Що це все має означати? Залишається тільки здогадуватись, позираючи інколи у вікно. Може сьогодні якесь свято? Може ми щось планували, а я забула.

Як тут не забути? Стільки всього сталось за місяць. Ми з Пашею, де тільки не побували. І в парку атракціонів, за зірками спостерігали на чортовому колесі, і на заняттях дрифту разом побували, і навіть ходили на екскурсію, присвячену павукам, аби краще розуміти нашу Анжеліку другу. Та побачення не найголовніше в стосунках. Найкраще те, що ми вчимось розуміти одне одного. В багатьох речах наші погляди розходяться, та ми завжди знаходимо компроміс. Паша починає краще виражати свої почуття, дозволяє собі більше дуркувати та інколи порушує правила. Я треную увагу, виходжу з зони комфорту, намагаюсь більше взаємодіяти з людьми, потрохи борючи свою сором’язливість.

У наших близьких теж життя на місці не стоїть. Тато працює над своїм проектом в Італії і в нього вже замовили ще один. У Ані в Америці взагалі справжні пригоди, не може відбитись від уваги надокучливого однокурсника. Мілка закохалась і тепер ми при кожній нагоді слідкуємо за об’єктом її зітхань. Алекс з Христиною готуються до наступних змагань. А у Тора там взагалі комедія. Зведена сестра не дає йому ні хвилини спокою (так Паша розповідає), як на мене, то його сестричка дуже хороша дівчина. Ми з нею потоваришували й часто проводимо час разом.

Стільки всього, що я й не знаю, про що саме могла забути. Ми вже виїхали за місто, і тепер варіантів поменшало. Прошу у Паші хоч натякнути, куди їдемо, та він вперто мовчить.

Нарешті ми зупиняємось біля якихось маленьких будиночків. Та з авто не виходимо.

- Я зав’яжу тобі очі, гаразд? – Паша дістає з бардачка чорну пов’язку.

- Це навіщо?

- Сюрприз.

- Добре, тільки скажи, я нормально вдягнена для твого сюрпризу?

Не думаю, що джинсовий комбінезон саме те для якось романтичного сюрпризу. Хлопець проводить по мені поглядом, заправляє пасмо мого волосся за вушко і посміхається.

- Ідеально.

Дозволяю зав’язати мені очі. Відчуваю, що ми їдемо далі. Буквально через п’ять хвилин автомобіль знову зупиняється і я чую, що Паша вийшов назовні, дверцята з моєї сторони теж відчиняються і мене беруть на руки.

- Що ти задумав, хитрий котисько? – запитую, хапаючись міцніше за його шию.

- Ще трішки потерпи.

Мене несуть кудись, по нерівній поверхні, що дуже явно відчувається. Звідусіль доноситься дзижчання бджіл. Дує легенький вітерець. Нарешті мене ставлять на ноги, і одразу коліно торкається до чогось м’якого і ніжного. Я відчуваю знайомий запах квітів та не можу здогадатись яких. Коли якісь варіанти з’являються на думці, саме знімають пов’язку.

Озираюсь довкола і заворожено охаю. Я стою посеред поля жовтих тюльпанів. Воно, здається, безкрайнє. Тільки небо, квіти й ми удвох. Паша стає напроти, дістаючи з кишені маленьку коробочку.

- Ти напевно вже здогадалась… - запитує він, стаючи на коліна.

Ахаю, руками прикриваючи обличчя. Невже він справді збирається це зробити?

- Софіє, нас нахабно розлучили в дитинстві. Я не знаю, чи тільки дружні почуття керували мною протягом всіх цих років. Мене завжди тягнуло до тебе. І зараз я неймовірно щасливий, що ми нарешті разом. Більше ніколи не хочу розлучатись. Я кохаю тебе…

- І я тебе кохаю! - перебиваю його від хвилювання, на очі сльози навертаються.

Він відкриває коробочку і я бачу каблучку з фіолетовою квіткою.

- Ти будеш моєю, Софіє?

- Так! – махаю руками собі на обличчя, ніби це допоможе вгамувати сльози.

Паша підводиться і я кидаюсь йому на шию.

- Я й так твоя, - шепочу йому.

- Ти що плачеш? – він витирає сльозинку, що неслухняно скотилась по щоці.

- Я сама не знаю чому. Просто це все… - намагаюсь підібрати слова. – Усе як я мріяла.

Паша бере мою руку й обережно надягає обручку на палець.

- Тебе не відлякують мої неприємності? Я стану уважною, але вони все одно продовжать за мною бігати. – допитливо заглядаю йому в очі.

- Доведеться відбиватись, - він підіймає мене на руки й кружляє, кружляє, кружляє. Довго-довго. Ми сміємось, цілуємось без перестанку.

Це і є справжнє щастя? Дивитись в очі своєму коханому, відчувати його дотики, знати, що це назавжди. Хіба декілька місяців тому я могла подумати, що стану безмежно щасливою. Напевно ні. Щастя воно таке хитре, як котисько. Завжди підкрадається непомітно. Сама не помітиш, як воно захопить тебе з головою.

***

Колись ти зрозумієш, що все-таки твоє життя класне. В той момент ти все ще будеш маленькою сірою мишкою.