Розділ 29

Тиждень потому

Паша

«Ми з Мілою будемо через пару хвилин» - читаю повідомлення від Софії й на обличчі з’являється усмішка.

- Як же невчасно ця сусідка… - Тор тим часом щось розповідає нам з Алексом.

«Добре, я замовив тобі шоколадні тістечка!» - відписую своїй дівчинці.

- В одній кімнаті жити з якоюсь… - Тор продовжує обурюватись, а я дурнувато витріщаюсь в екран телефону.

Соня відправляє мені у відповідь сердечко.

- Пашо, ти слухаєш? – над самісіньким вухом запитує, - Твоє мишеня зараз прийде, тоді й поговорите. А я, між іншим, серйозно влип.

Відкладаю телефон і включаюсь в розмову. Ситуація друга звичайно кошмарна. Його квартиру затопила сусідка, постраждав дорогий комп’ютер. Поки буде ремонт, Тор вимушений пожити деякий час з батьком, але й тут доля вирішила пожартувати. Роман Глібович зібрався одружуватись вдруге і купив новий дім, в якому теж поки ведеться ремонт, тож не всі кімнати готові.

- Повірити не можу, що мені доведеться жити в одній кімнаті зі зведеною сестрою. – Тор сильно гупає руками по столу. – Якщо вона буде проти того, щоб Малюк теж жив з нами, я не витримаю.

Малюк – це величезний алабай, який іноді здається некерованою машиною смерті, проте Віктор досі називає свого пса маленьким вередливим щеням. Щось мені підказує, що нова сестричка друга точно буде проти цього зубатого монстра.

- Вона ще й у наш універ переводиться. Це означає, мене змусять підвозити її кожного ранку і привозити назад.

- Боже мій! Возити дівчину до універу. Справжня каторга! – Алекс вдає, що зараз втратить свідомість.

- Сподіваюсь, вона буде гарненька і погодиться провести зі мною ніч. – Тор здається невиправним мудаком.

- Ти огидний! – промовляємо з Алексом в один голос.

- Якби це було так, ви б не товаришували зі мною.

- Ми й не товаришуємо. Просто тримаємо поруч дизайнера інтер’єру для нашого майбутнього автосалону. – жартома кажу.

Ще трохи підколюємо друга, та коли приходять дівчата, розмова перетікає у зовсім інше русло. Спочатку ми з Алексом сперечаємось, хто вчитиме Соню на скейті кататись. Як би я не вмовляв, моя дівчинка твердо стоїть на своєму – хоче, аби Алекс її вчив. Не подобається це усе мені. Цілих чотири години на тиждень на одинці з її колишнім. Друг посміхається самовдоволено, а мені залишається тільки Софію ближче до себе притиснути.

- Ти ревнуєш? – дівчина хитро посміхається.

- Ні.

- Ти більше не можеш приховувати емоції. Я їх зчитую. – вона торкається носом мого обличчя і мені хочеться, щоб вона пригорнула мене, як мале кошеня. Мабуть, тоді я виглядатиму слабким, та з нею це не страшно.

Потім Мілка розповідає, що її історії набирають багато переглядів і лайків. Вітаємо нашу блогерку та обіцяємо відсвяткувати це тортиком.

Довго засиджуватись не можемо. Сьогодні Аня відлітає до Америки, Софія дуже хоче попрощатись в аеропорту та і я, чесно кажучи, хотів би побачитись. Хтозна, коли однокурсниця повернеться. Тільки усвідомив, що без неї на парах і лекціях буде дуже нудно.

Як тільки Соня доїдає останнє тістечко, прощаємось з хлопцями і втрьох прямуємо до автомобіля. Мілка розлягається на задньому сидінні і щось чиркає у своєму блокнотику, поки ми з Сонею жваво бесідуємо спереду.

Аня чекала нас в загальній зоні термінала вильоту. Вона попереджала, що сьогодні весь день буде з родиною, тому у нас є лише декілька хвилин перед вильотом. Біля неї стояли її батьки та ще якась жінка. Однокурсниця помічає нас на відстані тридцяти кроків, швидко шепоче щось татові і прямує назустріч.

Не знаю, чи то Аня першою кинулась на Софію, чи навпаки. Але обидві повалились на підлогу, сміючись.  Вони щось бурмотіли одна одній без перестанку і на підлозі, і коли вже підвелись. Обіцяли зідзвонюватись і ділитись подіями.

Потім черга дійшла до мене.

- Хоч зараз обійму, - легенько обіймаю свою однокурсницю, яку нещодавно вважав п’явкою.

- Не смій ображати Софію, - наказує Аня, відстороняючись, - і не нав’язуй їй свої погляди на життя.

- Нібито їй можна щось нав’язати… - зиркаю на свою вередунку, потім на сувору Аню, - Гаразд, не буду. Ще якісь прохання?

- До тебе більше ніяких. Тільки до Таміли. – однокурсниця задумується на мить, а потім простягає якийсь конвертик з сумки. - Ваші факультети недалеко одне від одного. Тож я хотіла попросити зробити, те що я не встигла. Ці квитки потрібно передати одному хлопцеві з третього курсу, факультету IT технологій – Святославу Янголенко. Передай, що я дуже вдячна за допомогу.

- Добре, я передам. – Міла пошепки повторює ім’я та прізвище хлопця, щоб запам’ятати, бо блокнотик залишила в машині.

З Софіїних розповідей знаю, що ці двоє не ладили. Проте зараз Мілка робить декілька кроків у перед і обіймає Аню.

- Телефонуй нам по відеозв’язку і розповідай усе-усе, зрозуміла?

- Так.

- І… Я дуже сумуватиму за тобою і тим, як ти робиш по сто фотографій перед кожним прийманням їжі. А ще за твоїми історіями з салонів краси.

- І я за тобою сумуватиму.

Ще трохи стоїмо разом, а потім об’являють посадку на літак і Аня повертається до батьків, залишаючи мене з якимось дивним почуттям. Гадаю, це провина. Провина перед нею та перед собою. Моє ставлення до неї дуже довгий час було несправедливим.

***

Наступний день видався цікавим. З самого ранку зателефонував Тор, аби поскаржитись на сестричку. Вчорашнє знайомство пройшло не дуже вдало, навіть жахливо. По-перше, це виявилась пихата дівка з тарганами в голові. По-друге, вона до чортиків злякалась Малюка(я не сумнівався, що так буде). По-третє, вона виявилась неприязною та ніяк не хотіла йти на контакт. Як на мене, вона все-таки сподобалась другові і не погодилась провести з ним ніч, от він й біситься. Якщо все справді так, тоді мені вже не терпиться познайомитись з цією бомбою(так її назвав Тор).

Після довготривалого дзвінка я приготував обід і чекав на Софію. Сьогодні вона відправилась в універ, щоб перездати екзамен. Повернулась саме тоді, коли я накрив стіл і всідаючись у мене колінах почала жваво щебетати. Це схоже була історія, та Соня часто додавала зайві деталі і це трохи заплутувало.