Розділ 28, 2/2

Софія

Ми помічаємо одне одного здалеку. Вискакую під грозу і біжу. Біжу, незважаючи на холод та біль в тілі. Біжу до найкращого хлопця у цілому світі, до єдиного, з ким я хочу бути. А він біжить назустріч і я не тямлю себе від щастя. Одразу починаю виправдовуватись. Кричу усе підряд, щоб він почув мої слова серед голосу гнівного неба. Воно ж, ніби навмисно, перебиває мене сердитим громом.

- Вибач, що запізнилась. Я поїхала до Алекса, щоб розставити всі крапки на і. Та забула сумку прямо в ресторані, уявляєш? Потім таксист викинув мене під дощ. Я впала у калюжу, бігала за людьми, просила допомоги. А потім мене знайшов Віктор і…

- Я думав, ти з Алексом. Уявляєш, як я здивувався, коли Тор зателефонував і повідомив, що ти під дощем мокнеш на лавці? Ти в порядку? – Паша схвильовано роздивляється мене, а потім наближається до мого обличчя, напевно, щоб краще чути.

- Так. Я… - глибше повітря вдихаю. - Я хочу бути тільки з тобою, Пашо. Вибач, потрібен був час, щоб я це зрозуміла. Я ніколи, не відчувала того, що відчуваю поряд с тобою.

- Моя дівчинка… - він притискає мене до себе міцно-міцно і стає тепліше(проте все ще мокро).  

- Ти забув додати: біда.

Знову доводиться кричати, бо мій рот тепер на рівні Пашиних грудей і я не впевнена, чи він почує.

- Дівчинка – радість, – шепоче на вухо.

Тоді я нагадую йому ще одне образливе прізвисько.

- Ходяче…

- Щастя, – знову виправляє.

- Вередливе мишеня.

- Маленьке, миле і трохи кумедне мишенятко.

Він раптом цілує мене - брудну, мокру, в жахливому вигляді, заплакану, немов я зараз найбажаніша дівчина у світі. Хіба так може бути? Невже йому зовсім не доставляє дискомфорту такий мій вигляд? Хоча... Неважливо.Я тільки й рада в черговий раз піддатись солодким відчуттям. М’які губи дурманять, а кругові рухи язика змушують ноги підкошуватись.

Єдине, що відволікає, сукня, що прилипла до тіла. Вона дійсно неприємно тягне шкіру, коли я намагаюсь підвестись на кінчики пальців ніг.

- Пашо,- відриваюсь, - ми під дощем.

- Ну то й що? – Ти ж загартована, забула?

- Але ти можеш захворіти.

- Захворію то захворію.

Дивуванню немає меж. Відколи йому все одно на здоров’я? Декілька тижнів тому, він би мене прибив за щось подібне.

- Пашо, мені дійсно не зручно в цій сукні та холодно. Ми можемо зупинитись десь близько і щось поїсти?

Тільки тепер хлопець роздивляється навколо і нарешті пропонує:

- Це ресторан-готель. Можемо запитати, чи є вільні номери.

На щастя, вільні номери були. Ми попрощались з Віктором, який спостерігав за нашими зізнаннями й поцілунками зі свого автомобіля, та пішли швиденько в теплий номер. Він не був розкішним, зате був дуже затишним. Велике ліжко посередині кімнати, по боках дві тумби, а навпроти шафа до стелі, з дзеркалами замість дверцят. А ще тут був душ, в який я побігла першою. Паша в цей час замовив для нас вечерю. 

Обмотавши тіло великим рушником, я попивала какао та чекала, поки хлопець вийде з душу. Глянула на наш одяг. Усе промокло, навіть білизна. Немає у що переодягнутись. Замість думок, де взяти одяг, зовсім інше в голову лізе. Тепер можна не стримуватись, можна цілуватись скільки хочеться, і може навіть більше… Паша з першої нашої зустрічі викликав мурашки по тілу, а зараз взагалі мозок плавиться, коли бачу його.

- Чорт! – нарешті хлопець повертається з ванної, в халаті, - Може попросити щось у персоналу, не спати ж у халатах?

Він пропонує ще варіанти, присідаючи біля мене на ліжку. А я пропускаю його слова повз вуха й уявляю, як би повторити, те що було під дощем. Звичайно є й інші думки, я ж не збоченка якась. Наприклад, як би він виглядав без цього дурнуватого халата, або чи може він робити приємні штуки язиком, не тільки під час поцілунку. Боже мій! Якби хтось з моїх знайомих прочитав мої думки, вони б не повірили, що я сором’язлива дівчинка. Потрібно припиняти дивитись дорослі фільми.

- Софіє, - Паша торкається мого лоба, - у тебе немає температури, часом?

Намагаюсь ухопитись за останні його слова, що я встигла почути, аби зрозуміти, до чого це питання. Та потім переводжу погляд у дзеркало і розумію, що я вся почервоніла.

 - Ти просиділа багато часу під холодним дощем. Нормально себе почуваєш? Ми можемо…

- Ні! – сердито перебиваю його. – Я не нормально себе почуваю.

- У тебе щось болить?

- Ні, мені в голову лізуть дивні бажання.

- Які бажання? – хлопець, здається починає розуміти до чого я хилю, бо погляд його стає хитрим. Так-так. Це саме той погляд хитрющого котиська.

- Щоб ти покликав Пашу, котрого я зустріла в день приїзду.

- Ти що збираєшся знову горошинами в нього стріляти? – Паша киває на одну зі страв.

- Ні, - я махаю головою і нахиляюсь до хлопця. – Я хочу, щоб він притиснув мене до стіни та взяв наді мною контроль. Прямо зараз.

- І ти не боїшся бути під його контролем? Знай, він зробить з тобою усе, що захоче. – він шепоче мені в губи, наближаючись.

- Я жадаю цього, - нарешті торкаюсь бажаних губ.

Паша садить мене до себе на коліна, обличчям до обличчя. Його руки дражнять і розпалюють, торкаючись саме там, де мені хочеться.

- Ти впевнена, що хочеш цього зараз? – він хрипко запитує.

- Я хочу бути твоєю.

Більше не стримуємось. Скасовуємо усі заборони. Повністю оголені одне перед одним, даємо волю своїм бажанням та відчуттям. Торкаюсь його всюди, більше не боячись, що це закінчиться. Біль поступово змінюється на задоволення. Стогони наповнюють кімнату і стає зовсім байдуже, що подумають інші. Зникають усі сумніви, страхи, що були в голові до цього. Лише пристрасть і абсолютна довіра веде нас обох до межі.

Немов у агонії вся тремчу, чіпляюсь за подушки, закочую очі від насолоди. Повністю втрачаю контроль, і я хочу цього, без сумнівів. Стогін застрягає в горлі і я тону. Тону в незвичних та дуже-дуже приємних відчуттях.