Розділ 28, 1/2

Софія

Він любить, коли видно мій справжній колір губ, тому сьогодні я не фарбувала їх блиском. Він казав, що мені пасує фіолетовий, тому сукню саме цього кольору я одягнула сьогодні. Він любить бавитись моїм волоссям, тому я вирішила піти з розпущеним. Він дуже злий на мене, бо не вислухав і поспішно зробив висновки, тому навіть не підозрює, що я сьогодні все ж прийду на побачення. І в той момент, коли Паша намагатиметься усвідомити все, я палко поцілую його. Я обираю його. Я кохаю його. Хочу, щоб він це взнав швидше. Та спершу потрібно дещо владнати.

Сиджу, пальці ламаю. На час не дивлюсь, кинула телефон в сумочку, а сумку - на диванчик. Розкішний ресторан наганяє ще більше сорому перед самою собою. Алекс підходить за пару хвилин і присідає навпроти, широко посміхаючись. На столі вже стоїть склянка з водою. Замовила, бо від нервів в горлі пересохло.

- Привіт, Софіє.  – хлопець, як завжди мило вітається, – Ти хотіла про щось серйозно поговорити.

Чорт! Як же почати? Потрібно бути не надто грубою. Варіанти в голові перебираю. Ні! Все не те!

- То що та…

- Я хочу розлучитись! – випалюю швидко і руками обличчя прикриваю.

Це прозвучало не грубо, але й не надто приязно. Все, він звинуватить мене в зраді й зненавидить. Вони з Пашею посваряться через мене і я все зіпсую, як завжди.

Проте Алекс мовчить, на щастя, чи на жаль. Ця тиша одночасно й заспокоює і насторожує.

- Через Пашу? – нарешті чую засмучений голос і важко видихаю собі в долоні.

- Так.

Визираю з-за рук і зустрічаюсь поглядом зі своїм хлопцем(можна тепер сказати колишнім?). Він дивиться у вікно, насупивши брови, та стукає пальцями по столику. Знову настає тиша. Цього разу настільки довга, що встигаю повністю потонути у відчутті провини. Я дуже засмутила його. Та по іншому не можу. Не можу прикидатись закоханою.

Раптом Алекс повертається до мене і погляд його м’якшає.

- Що ж, якщо ти справді впевнена у своєму виборі, я радий.

Очі мої округлюються і я ошелешено кліпаю декілька разів.

- Ти не сердишся? Не вважаєш мене зрадницею? Не сваритимешся з Пашею? – засипаю питаннями.

- На все відповідь – ні. - він посміхається, та ця усмішка фальшива. – Я буду радий, якщо ти поставиш на перше місце свої почуття.

- Як щодо твоїх почуттів?

Я досі йому подобаюсь. Що він відчуватиме, спостерігаючи за нами з Пашею? Я знаю це відчуття, коли людина, яка тобі подобається, наприклад, сидить на лавці з іншою, під світлом ліхтаря, у романтичній атмосфері й він віддає свою толстовку… Ой, це не варто зараз згадувати.

- Не думай про мене, роби те, що підказує серце, – мовив Алекс так суворо, ніби я роблю якусь шкоду.

- Ми залишимось друзями? – запитую з надією.

Мені справді подобалось проводити з ним час. І лише недавно я зрозуміла, що відчувала до  нього нічого більшого за дружні почуття.

- Звичайно, - хлопець проводить рукою по своєму волоссю, - Пообіцяй, що і далі будеш вчитись скейтбордингу в мене, якщо Паша захоче відібрати заняття. А він захоче, не сумнівайся. Він ще той ревнивець.

- Обіцяю.

Затягувати нашу зустріч не хотілось. Ще не вистачало запізнитись до мого котиська на побачення.

Прощаюсь з моїм другом (відсьогодні). Він обіймає мене по дружньому і я знову відчуваю той аромат, з нотками кедра і ще одним невідомим інгредієнтом. Вони з самого початку не дають мені спокою. Зазвичай я легко відгадую компоненти парфумів.

- Алексе, якими парфумами ти користуєшся? Я ніяк не можу здогадатись, що це за незнайомий аромат так доповнює кедр. – смикаю носиком, біля його рук.

- Аромат альстромерії. Сестра вічно читає написи на всьому, що побачить в моїй кімнаті, от я й запам’ятав.

Точно! Тепер розумію, чому так важко було впізнати. Ці квіти мають дуже слабкий аромат. Альстромерія… Як символічно. Мовою квітів означають дружбу.

Коли ми вийшли з ресторану, саме під’їхало таксі.

 Нічого не передбачувало біди, я їхала мовчки, дивилась у вікно та слухала стукіт дощу по даху авто.  Але на половині дороги я зрозуміла дещо жахливе. Потягнувшись до сумочки, щоб подивитись на час, я виявила, що її немає у мене на колінах. Мало того, її не було в салоні автомобіля. Вона залишилась лежати на тому клятому дивані за нашим столиком, разом з моїми грішми, телефоном та ключами.

- Вибачте, - звертаюсь до водія, - Я забула сумочку з усіма речами в ресторані. Не могли б ви позичити свій телефон, будь ласка.

Я хотіла одразу розв'язати цю проблему, проте на моє ввічливе прохання він відповідає лише різким питанням.

- То у тебе немає грошей? – грубий голос змушує тіло здригнутись.

- Ні, але…

- Тоді виходь з моєї машини, дівчинко, та шукай інших дурнів. – чоловік зупиняє машину і з очікуванням дивиться.

- Ні, почекайте. Я поспішаю.

- Даєш гарантію, що за тебе заплатять, коли прибудемо?

Тепер розумію ще одну жахливу річ. Паша міг не прийти до ресторану. Вчора дуже злим був.

- Ні. Гарантії нема, але…

Нахабно мене за руку викидають з машини прямо під дощ, немов якесь кошеня. Обіймаю себе руками, намагаючись трохи зігрітись.

Водій лається голосно, усі перехожі дивляться на мене з осудом. Це найгірша неприємність, у яку я могла вляпатись. Нікуди втекти, нікого немає поруч. Усі свердлять мене поглядами. Роблю крок уперед та підковзуюсь на камені. Падаю прямо у величезну калюжу. Моя сукня тепер брудна, я вся мокра і далеко від Паші. Я хочу вірити, що він чекає мене, тому потрібно встигнути.

- Не соромно тобі? – підходить і запитує якась жіночка.

- Будеш знати, як дурити водіїв, - підхоплює якийсь чоловік.

Ще лунають неприємні слова у мою сторону. Їхні голоси голосно-голосно відлунюються в голові. Я піддаюсь паніці. Серцебиття прискорюється, в очах все розмивається. Закриваю вуха руками й раптом усвідомлюю, наскільки ж ця ситуація абсурдна. Якщо я зараз продовжу тут сидіти й плакати, то не встигну на побачення. Хіба я маю так хвилюватись через якийсь сором? Потрібно придумати, як дістатись до Паші. Мене не може затримати страх осуду.