Розділ 27

Паша

Навіть уявити не міг, що лише думки про Софію можуть принести стільки енергії та бажання бодай щось робити. Що вже говорити про моменти, коли вона обіймає мене своїми маленькими рученятами, або цілує, стаючи на носочки, щоб дотягнутись. Тоді я взагалі почуваюсь всесильним.

Сьогодні зустрічались лише за сніданком. При батьках ми могли тільки дивитись одне на одного та ще вдали, ніби сперечаємось. Саме такі у нас відносини були до того, як вони поїхали. Доївши кукурудзяні кульки з молоком, дівчина пішла до своєї кімнати. А в мене з’явилось бажання нарешті відремонтувати свій автомобіль. Бідний вже пилюкою покрився.

Отож я провів майже цілий день в гаражі та весь час думав про Софію. Коли йшов у дім, на вулиці було ще світло. Татової машини не було на своєму місці, напевно вони з мамою кудись поїхали. Я швидко переодягнувся та прийняв душ, а потім вирішив навідати мишеня.

Відколи батьки повернулись, ми можемо побути удвох лише на заняттях з водіння, або дорогою в університет. Ще затримуємось в Софіїному будинку, коли поливаємо квіти. Та завтра у нас побачення, тож ми чудово проведемо час. Цього разу Соня все-таки обрала ресторан. Хоче потренуватись манерам на побаченнях. І як їй ще пояснити, що мені вона подобається і вампірчиком, який впивається в м’ясо?

Стукаю легенько у двері, дівчина відчиняє мені буквально за секунду й усміхається широко.

- Тобі не обов’язково завжди стукати.

- Вхід без дозволу заборонений, – нагадаю нашу домовленість.

- Я скасовую заборону. – Софія відходить, даючи мені пройти. – Але ти теж скасуй свою, - складає руки на грудях і очі жмурить.

-  До кімнати й гаражу? Гаразд, приходь, коли заманеться.

- Ні, я не про це. Коли ти відшивав Аню, у тебе на лобі було написано «Вхід до серця заборонений!». Ти скасував заборону?

Он воно що! Цікаво-цікаво…

- Ні, не скасував.

- Як? – вона з нерозумінням нахиляє голову набік.

- Ось так. Не встиг скасувати. Одне прудке і хитрюще-е, – роблю акцент на останньому слові, – мишеня, нехтуючи заборонами, обійшло усі капкани та пробралось в саме серце.

- Та ти що? Яка хитра миша! – награно дивується. – І що ж тепер робити?

- Спочатку я хотів її вигнати, - зізнаюсь, - та зараз хочеться її притиснути до себе і розцілувати.

- Чого ж ти тоді чекаєш? – вона усміхається і першою торкається моїх губ.

Чекав на це цілий день. Підхоплюю дівчину на руки та кружляю по кімнаті. Вона дряпає мою спину. Сам не помічаю, як ми на ліжку опиняємось, як я дозволяю собі більше ніж звичайно, нахабно залишаю укуси на її ніжній шийці.  І так не контролюю себе ще й Софія не пручається, лише голову назад закидає і частіше дихає. Поцілунками спускаюсь до грудей. Здоровий глузд не дає повністю зірватись.

- Нам  варто зупинитись… - шепочу, але Соня махає головою, розчаровано.

- Ні, продовжуй.

Вона чіпляється пальчиками мою футболку й тягне її, щоб зняти. Роблю те саме з її майкою. Я напевно божеволію. Пристрасно впиваюсь в її губи, стискаючи одною рукою груди. Дівчина ногами мене обхоплює, притискаючись ближче. Обоє губимось в ласках.

 Лише телефонному дзвінку вдається відволікти нас одне від одного. І то тільки мене, бо Софія здається з неохотою брала слухавку.

- Алло? – її голос одразу стає звичайним, а дихання нормалізується. – Так, завтра о п’ятій. Домовились, бувай. – вона відкладає телефон і помічає мій погляд, - Щось не так?

Тепер і я ловлю себе на тому, що дивлюсь якось розгублено.

- Це був Алекс?

- Так, у нас завтра зустріч. – дівчина тягнеться, щоб поцілувати, та я відхиляюсь.

Обдумую почуте і питань ще більше стає. Як же наше побачення завтра?

- Хіба ми не домовлялись завтра на шосту? – нагадаю, мало там що, забула може.

- Що? На шосту? Я  думала, ми домовлялись на інший час. Я не встигну і туди й туди. – вона зітхає і закусує губу. А мені раптом стає дуже боляче.

- Ти збиралась йти на побачення з обома? Підряд?

- Я… - вона хоче щось сказати та замовкає.

- Мені ти на дзвінки відповідаєш, теж поки ви цілуєтесь?

Ця думка обпікає. Я б не замислився про це, якби не зворотна ситуація щойно.

- Ні, Пашо…

- Поки ти притискаєшся до нього, просиш продовжувати?

Злість та ревність вириваються на зовні.

- Ні, усе не так. – вона хапає мене за руку, та я знову відстороняюсь.

Хапаю свою футболку. Усе зайшло надто далеко. Це мало бути лише одне побачення. Та чомусь після нього я подумав, що дівчина точно обере мене.

- Це усе неправильно. Я дав тобі знати про свої почуття. Ми спробували себе поводити себе, як пара. Але я не збираюсь продовжувати зустрічатись, ховаючись від найкращого друга. І не хочу бути запасним варіантом, хлопцем для поцілунків, коли коханого немає поруч. Якщо ти відчуваєш щось до Алекса, то будь з ним. Я вже казав, ми залишимось друзями, удамо, що нічого не було.

Софія мовчить, ще більше ускладнюючи ситуацію. Її щоки червоні, а очі пустились вниз. Хочеться, щоб вона зараз заперечила усі мої сумніви, сказала, що хоче бути тільки зі мною. Бо інакше я не розумію для чого це все, якщо їй справді подобається Алекс. Та дівчина-біда мовчить, нічого не підтверджуючи й не заперечуючи. І це вперше мені не вдається прочитати її, як я робив завжди.

- В будь-якому випадку, чекатиму тебе о шостій в ресторані та зрозумію, якщо ти не прийдеш. – сказав, перш ніж вийти з кімнати.

***

Весь ранок я провів в гаражі за черговим замовленням, потім Тор попросив приїхати, допомогти з переїздом, бо його сусідка затопила. Повернувся додому о п’ятій і Софії вдома уже не було. Як і обіцяв я приїхав до ресторану і чекав. Вона ж могла поїхати не на побачення з Алексом, а до подруг, наприклад, або полити квіти.

Я вкотре дивлюсь на годинник. Соня запізнюється на півтори години. Може щось сталось вдома? Може час переплутала? Може вона заснула… Може досить шукати виправдання і давати собі марні надії. Вона просто обрала не мене. Ось і відповідь.  Як би я не хотів… Її почуття контролювати не можливо. Тож свої варто стерти Й забути.