Розділ 26, 1/2

Софія

Тік-так. Тік-так. Тік-так.

Думки зливаються воєдино зі звуками годинника. Може мені самій хочеться, щоб замість докорів у голові цокало?

Тік-так. Тік-так. Тік-так.

Добре, що я додумалась поставити таймер, бо слідкувати за часом самій дуже складно. Вічно я забуваю про нього, а цей бешкетник, тільки помітивши, що я не слідкую, летить швидко. Не встигаєш помітити, а вже вафлі пора витягати.

Тік-так. Тік-так. Тік-так.

Я така виснажена після пар. Очі злипаються. Та залишилась остання порція. Вирішила сюрприз зробити для Паші. Сподіваюсь, не підгорять у вафельниці, поки я підпираю голову руками та дивлюсь у стіну, відтворюючи у думках…Тік-так. Тік-так. Тік…

- Софіє!

Повертаю голову в бік дверей. Паша тримає в руці букет рожевих тюльпанів. Розпливаюсь в посмішці й підходжу до хлопця.

- Ти не повіриш, я був у п’ятьох квіткових магазинах. Ні в одному не було жовтих тюльпанів.

- Дякую, дуже красиві.

Прямо сяю вся від щастя. Саме такі відчуття всередині, коли Паша робить щось приємне. Коли готує мої улюблені страви, турбується і допомагає. А наше побачення всі очікуванні перевершило. Той вечір був кращим у моєму житті. Я довго думала, чому пікнік на квітковому полі з Алексом, про який так мріяла не викликав таких емоцій, як зірки, котрими я ніколи не цікавилась. Сумніваюсь, що мої інтереси змінились. Причина в організації побачень, чи в їх тривалості? Чи в людині, яка була поруч?

- А що так смачно пахне? – хлопець заглядає мені за спину. - Вафлі! – радісно до столу підходить, роздивляючись ті, які уже лежать на тарілці. – Сама приготувала?

- Так, по рецепту чітко слідувала. Хотіла сюрприз зробити. Не встигла тільки останню порцію зняти й джем додати. – відповідаю, ставлячи квіти у скляну вазу.

Паша тим часом дістає з вафельниці останню порцію.

- Виглядає дуже апетитно. Ти така молодчинка! – обертається до мене, уважніше вдивляється - Сьогодні був важкий день? Ти втомилась?

І як він все розуміє без єдиного слова?

- П’ять пар, на трьох з яких була здача підсумкових робіт. Потім з вафлями морочилась. – знизую плечима, мовляв, що зазвичай я не втомлююсь від насичених днів.

- Йди до мене, - хлопець розставляє руки і я з задоволенням обіймаю його, настільки міцно, як можу. Він робить масажні рухи руками  по моїй голові, а потім опускається до спини, водячи одним пальцем. – Це буде ромашка, а це фіалка…

- Ти що малюєш квіточки? – усміхаюсь, і підіймаю голову до його обличчя.

- Ти розповідала, що тебе так в дитинстві заспокоювали. – лунає його голос над самим вухом, завжди такий спокійний і тихий.

- У тебе хороша пам’ять.

- Запам’ятовую тільки те, що мені цікаво слухати. Чомусь лекційний матеріал надовго в голові не затримується.

Заплющую очі й слухаю пришвидшене серцебиття Паші. Сміюсь всередині себе. Такий спокійний зовні, а всередині так скажено серце стукотить.

- Дівчино, ви зараз заснете отак, стоячи, – шепоче Паша та на руки мене підіймає. Скоріше за все, мене кудись несуть, та я вже в напівсні. В темряві виникають силуети.

***

Розплющую очі та бачу перед собою знайоме обличчя. Потягаюсь, зіваючи голосно.

- Ти був тут весь час? – запитую, коли ритуал прокидання виконано.

- Спочатку вафлі накрив, а потім так. Спостерігав за тобою. Ти дуже мило спиш.

- О, я вже чула. Як гусениця, так? – прищурюю очі.

Хлопець розсміявся і мене заразив, бо я теж хіхікати почала. Ми ще довго лежали та говорили про щось зовсім неважливе, буденне. У вікні вже було видно зірочки, коли почувся гудок автомобіля.

- Твої батьки повернулись? – здивовано запитую.

- Вчора з батьком розмовляв по телефону, нічого про приїзд не казав. – так само здивовано відповідає.

В коридор вийти встигли, а отямитись – ні. Сніжана Борисівна ввійшла в будинок з купою пакетів і, побачивши нас, кинулась обіймати.

- Діти, я так скучила за вами!

- Чому ви не попередили, що приїдете? – Паша розгублений, як і я, - Я б приготував щось на вечерю.

- Хотіли зробити сюрприз, - Сніжана дуже радісною виглядає,

- Молодь, не чекали? – Юрій Володимирович заходить теж з багатьма сумками.

Дуже швидко мене від Паші забирають. Дарують подарунки. Добре, що про їх пригоди зі зламаною машиною вирішили завтра розповісти, бо я б не витримала стільки інформації за вечір. І так очі розбігаються. Подарунками виявились прикраси різні, приладдя для малювання, декілька красивих літніх суконь, блиск для губ та багато-багато солодощів. Вистачить на цілий місяць.

Коли мене залишили одну у своїй кімнаті, я поскладала все отримане на стіл і лягла на ліжко. Взялась перевіряти непрочитані. Першим було повідомлення від Паші.

«Вони все ще у тебе?»

«Вже пішли.» - відповідаю, усміхаючись телефону.

«І скільки там подарунків? Мільйон? Чи мільярд?»

«Не перебільшуй.»

«Збираєшся спати?»

«Вже виспалась, але, якщо не ляжу, буду, як зомбі завтра на парах»

Після цього хлопець нічого не відписував хвилин п’ять, тому я написала ще одне.

«Якби ти був поряд, я б попросила поцілунок перед сном»

На хвилину Паша вийшов з мережі, а наступної миті тихенько скрипнули дверцята кімнати.

- Ну якщо ти так просиш, - він усміхнувся.

Підійшовши, схилився наді мною і коротко поцілував.